Місяць
присвячується О.
Я отруєна тобою. Отрута уже так давно у моєму тілі, серці, душі, мозку, що стала мало невід’ємною його частиною. Вона роз’їдає, точить, пожадливо захоплює навіть чорні закапелки моєї душі, про які я сама і не здогадувалась. Отрута впереміш з темінням стугонить у крові і просочується у мозок. Я не можу ні про що думати, окрім тебе, я одержима тобою, я уже майже мертва.
Сьогодні знову небо плакало. Воно таке ж сіре, як я. Мені так хочеться кричати, плакати, бити стиснутими кулаками по постатях без облич. Якби я вибухнула, тоді б атомним грибом своєї отрути заразила б усе смородом зітлілого трупу кохання.
Я не хочу жити з серцем із дірками, які прогриз хробак, в який перетворився метелик ніжного почуття.
Так боляче, пухлина в мозку множиться новими клітинами алебастрового кольору і витісняє власні зсохлі звивини, наповнюючи голову нікому непотрібними думками і бажаннями.
Я більше тебе ніколи не побачу, не відчую хвилюючий дотик і жар подиху на плечі. Я п’ю гарячу смолу спокути, яка іще палає пурпуровим бажання, та починає уже кадити сизим відрази. Горю в чорнім котловані свого нерозділеного почуття, яке прийшло надто пізно і про яке я тобі не скажу.
Крик
Я стою на розпутті брудних і чистих доріг. Дивлюсь вгору – там темно – синій лискучий атлас зірок. Без місяця. Темрява шепоче, що він помер.
А красень який був! Повновидий і ясноокий, не гірш Сонця. А так швидко змарнів, схуд, позападали очі. Блимав пустими впадинами очей і шепелявив голими яснами, весь час ховався за ажурною димчастою хмарою, приховуючи власну сірість та облуплені боки. А тепер, кажуть, помер.
Сумно без нього. З ним було тепло і світло навіть у глуху ніч зі свистом і реготом сичів – заздрісників. У нього були такі ніжні і хвилюючі промені – руки! І погляд завжди заспокоював – не бійся, жити дається лише раз. А коли сміявся, іскрилося все небо і сузір’я на мить зміщалися і міняли свій одвічний рух. Він вдихав у мене червоногарячу пристрасть і робив очі гріховно чорними. Разом пили вино насолоди із долонь один одного, наші серця билися в унісон. Запах яблука Єві паморочив голову, і я вмирала, щоб знову народитись і вмерти...
Його так довго немає. Запах мітіоли паморочить і на губах гіркий присмак полину. Напевно, правду говорить темрява. Ідуть геть, не помічаючи, брудна це чи чиста дорога.
***
Йдемо по бруківці – відлуння
Кроків заповнює звивини
Вулиць і нашого мозку. Я тому
У собі. А по небУ – землі
Проїхала машина кульгава,
Зоставивши утрамбовані сліди шасі
На одязі розіллятою кавою.
Ти говориш, цілуєш мої пальці,
А я не тут, я легка, я - у небі.
Знов будеш думати про мене уранці,
А я не можу носити твій бруд у собі.
Серед плюскоту тиші. Тет – а – тет
Тебе мучить , що втрачаємо один одного,
Витираю пил з механізму планет –
Попрощалась з тобою уже давно.
Давай зіграємо в шахи
На ребристій кришці каналізаційного люку.
Сядемо прямо на мокрий асфальт,
Не будемо зважати на людей і на дощ,
І на град каміння, що на нас звідусіль летить.
Одну партію, лишень побачимо,
Хто кому перший поставить шах і мат.
***
Я чекала тебе.
Рахувала вії жовтих очей машин,
Вичавлювала вино із грона вуличних огнів,
Впивалася його терпкістю.
Клапті брудних хмарин по небу –
Шматками старих газет по дорозі –
Збуджують нічні марення.
Ти так і не прийшов. Дарма!..
Грудкою злості розбиваю тьмяний ліхтар місяця,
І під дзенькіт скла, в темряві
Іду, облизуючи спраглі губи.
Дарма!
***
Посивілий малюк ламає стріли,
Тупить об кам’яні серця.
Молотом забиває вістря,
Уламками витираючи сльози.
Канатоходець.
По уявній лінії
Над очима перехожих,
Торкаючись дроту,
Телеграфних стовпів,
Заплутуючись волоссям
У нервових відростках
І нутрощах
Голомозих дерев.
Один хисткий крок –
Хлистом –
І .....
***
Дивишся на повню місяця
Поглядом вурдалака,
А той промінням сканує
Кожен порух зіниць.
Сірість клубами анаші
Сушить мене.
Тремтять сосни.
Коли прикласти руку
До їх обвітреної кори,
Серце дерева починає скорочуватися,
Як і моє хворе.
У такі оголені ночі
У тебе вже сотні років
Безсоння.
Нерухома золота гойдалка
Електричної лампочки.
Колись там сміялись діти,
Але їх оточили вакуумом.
Лейкемія зими.
Смертна блідість
Загострених рис.
Заповіт
Слідами по вологім папері.
Застигле желе білка,
Скрючений знак запитання.
Лейкемія зими.
Любиш укус небезпеки,
Зі смертю російську рулетку,
Холодні облуплені ночі,
Миттєвість кулі по траєкторії страху.
Наодинці із непідкореним,
Чотками перебираєш фобії.
Відчуттям своєї тлінності
Очищаєшся.
Я – бліда ксерокопія
Твоїх колишніх коханок.
А ти кольорового олівця
Бери до рук.
Підмальовуєш хисткі лінії,
Дописуєш власні трактування,
Гуашшю затушовуєш незрозуміле.
Та марно – я ж лише копія.
Немає коментарів:
Дописати коментар