Людмила Золотюк. Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Людмила ЗОЛОТЮК

Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба

Передмова. Історія задуму
Усе на світі має свою біографію, яку-небудь довідку, історію і ці розмисли теж, жанр яких незвичайний – це історія хвороби, незвичайної хвороби. «Хвороба ця – читання», – я так подумала, коли їхала в тролейбусі на одне зібрання, і коли приїхала, я сказала зібранню так: «І найскладніша, найтемніша, найзаплутаніша, найстрашніша – це третя асоціація, з якою я пов’язую художню літературу. Її читання – це хвороба», а всі, хто палко і віддано… ні, не кохає, а читає, хворі. А коли зібрання розбіглося, залишилися один хворий, один здоровий опонент, який читає, читає багато, однак так, як я, не вважає, а кого ще треба для дискусії? Отже, вона виникла не на порожньому місці та не так давно.
Однак ще раніше, кілька років тому, якоїсь теплої пори, чи то весняної, чи то майже літньої, відбулася ще одна розмова із приятелем, який невдовзі стане філософом. Вона, розмова, тривала стільки, скільки від супермаркету «Вопак» йти неспішним романтичним кроком так, щоб на світлофорі засвітився червоний для машин, тому не доведеться робити різних пауз, у тому числі й психологічних, і таким самим кроком перейти дорогу, та дійти до тролейбусної зупинки імені О. Ольжича. Ось стільки вона тривала, насправді не так довго, як речення, в якому оповідається про її хронометраж і хронотоп. Сам приятель не вилазив із бібліотек, однак часом дивувався із моєї, як йому видавалося, безрозмірної здатності читати. Цьому хлопцю взагалі властиве дещо іронічно-скептичне світосприймання, тому у його дусі він підсумував: «Надмірне читання книжок небезпечне для вашого здоров’я». Пам’ятаю, я заперечила цю думку слабо, мовляв, так, але трохи не так, я заперечила, бо ще була упевнена у користі читання та ще в тому, що, очевидно, марна справа, переконувати людину, яка об’їлася тим читанням, як дитина солодким, тому вона вже має право так казати, якщо такі права та вольності існують. На тому й закрили тему і пішли далі зупинки імені О. Ольжича. Отак ці дві розмови та ще деякі залягли в основу даного опусу, та перед тим, як я вберуся у білий халат, натягну білу лікарську шапочку і почну описувати різні фізичні та душевні хвороби, до спричинення яких причетне читання книжок, спробую коротко розповісти, як захворіла я, як це роблять відомі письменники, пишучи свої автобіографічні твори та розповідаючи про свою історію хвороби в інтерв’ю.

168 слів за хвилину
Хоч я народилася здоровою дівчинкою, із чистою біло-рожевою шкіркою, від самого початку свого життя я була приречена мати справу з книжками: моєю мамою стала бібліотекарка. І далі я росла нормальною дівчинкою, до дітей-вундеркіндів, дітей-індіго, геніальних дітей не належала, і у два роки читати не вміла. Я продовжувала не вміти читати і в три, і в чотири, і в п’ять, і в шість, і в сім років. Упродовж цих років мені читала різні казки та віршики мама, вона замучилася мені їх читати: її виразне читання було єдиною справою, яка мене заспокоювала і заколисувала, а оскільки я кричала день і ніч, то й мамі доводилося читати день і ніч. Як завжди несподівано, прийшов, ні, нагрянув час іти в школу. Потрапити в цей чарівний заклад для дітей я хотіла, однак все ще не вміла читати. Опанувавши сяк-так «Букварик» за серпень, Першого вересня, звичайно, у білих бантах, я пішла у чарівний заклад для діток. Однак й там чарівниця-перша вчителька не могла навчити мене читати, налякана моїми черепаховими темпами читання за годинником, вона викликала маму й ділилися своїми переживаннями з нею. Однак моя мама – бібліотекарка, а тому не приносила ті переживання додому і не морочила ними собі голови, бо знала, що у неї від нечитання повна комора ліків, тобто бібліотека, яка від мене нікуди не втече на відміну від дитинства, то хай поки грається й більш нічого не робить. От я й гралася, непомітно для себе навчилася швидко читати і мої показники з читання дорівнялися до рівня відмінника Кольки, який ось-ось довчиться і буде лікувати маленьких діток. І той момент, коли я зрозуміла, що хоч до відмінника Кольки мені трохи далеко по декількох параметрах учнівського табеля, однак і серед них був один, яким я почала пишатися, я читала 168 слів за хвилину. Із 168 слів за хвилину і почалася моя хвороба: я на власні очі побачила, що читати мені цікаво. І лише згодом, через приблизно п’ятнадцять років, тобто місяць тому, я виявила і протипоказання, і непередбачувані ефекти і від тих ліків, і від того лікування, тобто – книжок і їх читання.

Прості «непрОсті»:
фізичні та душевні хвороби від читання
Зараз пора довгих зимових вечорів, а отже, час філософських питань, приміром, чим пепсі відрізняється від кока-коли, або що спільного між книголюбителем і могилокопачем? Відповідь: книголюба та могилокопача об’єднує горбата спина. Зараз пора довгих зимових вечорів і не складає проблеми здогадатися, який із чотирьох кутів помешкання книголюба найулюбленіший. Той кут, у якому стоїть торшер чи світильник у формі глобуса, а поряд ліжко, диван, тахта, м’який куточок, розкішне велике крісло, словом, хто чим багатий. Ось таке зимове щастя книголюба: у тихому куточку читати цікаву книжку. У тому щасті книголюб тане, м’якшає, набуває обрисів подушки чи дивана, а потім і застигає у тому щасті, як новорічна заливна риба. Навіки щасливий… кривий хребет, хіба ні?
Часом або часто трапляються заплутані епізоди чи ліричні відступи, які зараз чомусь не хочеться розплутувати, у книжках, які зараз чомусь не хочеться читати, однак вони роблять погоду у читацькій кар’єрі, тому для їх опанування сила волі підкріплюється чаєм із лимоном, бутербродами, печивом, пирогами з маком і горіхами, принаймні сухарями із родзинками. А якщо книжку не просто варто, а треба прочитати сьогодні на сьогодні, то чай із різними смаколиками стає меню на всі випадки життя: на сніданок, на обід, на чай о п’ятій, на вечерю, ще кілька прийомів їжі залежно від індивідуальності читача та кількості бермудських трикутників у авторському тексті, як ось цьому. І так два чи більше днів без хліба єдиного, тільки духовний. Читацький піст особливий: він не лікує шлунки і не відбирає зайві кілограми і ще не знати, як впливає на об’єм мозкової коробки, точніше, того, що в ній. Та це ще не все. Книголюб – людина-подушка або людина з диванними обрисами має не тільки пошкоджену ту торбинку в животі, яку медики називають шлунком, а й дефектні манери поводження в домашніх умовах, бо не книжку він несе на кухню, щоб вкотре випити чаю читаючи, а цілу тацю з чаєм і до чаю – до книжки, яка знаходиться в улюбленому кутку. Чай додає книжці смаку, після якогось ковтка (теж індивідуально) книжка стає смачнішою, ніж сам чай, написане ясніше від білих полів, автор – як твій найближчий друг, як однодумець на всі сто… І добре, коли чашка вчасно поставлена на журнальний столик чи взагалі якусь горизонтальну поверхню, наприклад, підлогу, до інсайту. А якщо ні, то, ви ж знаєте, рука – не механічний держак, рано чи пізно втомлюється, почне тремтіти, спочатку поволі, потім сильніше – найсильніше – сильніше від усього на світі, відключена від розуму, бо той перебуває в стані інсайту, розум перетік в авторську свідомість, роздратована і нервова, вона повертає чашку догори дном і ще на один побутовий клопіт більше. Та не плями на одязі чи на лежанці викличуть розчарування у справжнього, істинного книголюба, а 1) попецькана книжка, якщо вона таки втрапила під тремтячу руку з чашкою-гантелею; 2) вихід з інсайту. Щоб намацати його двері знову, доводиться відволікатися: прямувати на кухню готувати чай, якщо ще чайник і холодильник не перенесені у кімнату, точніше улюблений куток.
Про те, що окуляри, лінзи і біноклі – чи не перший атрибут філологічної освіти, я взагалі мовчу, бо мені добре відоме ім’я Гемгольца. Однак не приведи Боже дізнатися ще й імена винахідників слухових апаратів: коли стомлюються очі, коли вони стають вогняні, як у казкового дракончика, важкі й несвідомі, як у наркомана, є вихід: тепер ще й можна слухати книжки. Коли вуха перевантажені, наче ті вагони, в яких все кидали і кидали наприклад, цеглу, і нарешті його заповнили так, що й нікуди сонячному промінцю впасти, є вихід: очі, вони вже відпочили і тепер можна почитати. І так до ранку: то очі, то вуха, то вуха, то очі.
Кажуть, що начебто читання, зокрема, художньої літератури розвиває уяву та фантазію, але якщо ці здатності просто розвивати і нікуди не сублімувати, то може трапитися так, що вони набудуть розмірів повітряної кулі, причому, уявіть собі (() кулю без корзини і мішків із піском, читач барахкається у верхній її частині, крутиться в ній у вільному і водночас обмеженому польоті несеться в небо доти, поки вона, куля чи вже тільки кулька, не пристане до неба, як люстра до стелі. Насправді такі польоти вві сні та на яву – це ознака витворення альтернативної реальності, а вона у свою чергу симптом душевного розладу, набутого у процесі читання. До неї призводить чи, точніше, приводить, сидячий (лежачий) спосіб життя за книжкою у тихому куточку довгими зимовими вечорами, коли і куди збираються герої не знати вже якого за ліком роману і починається… їхнє життя, а власне затихає, завмирає, а коли довго і багато читати, то й в якомусь сенсі помирає: людина починає жити чужими емоціями (так каже моя приват-бібліотекар і від цієї думки я довго відмахувалася, але бачу, що вона таки правдива), чужим коханням і звідки ще, як не з книжок, запозичуються якісь принципи, ті вже анекдотичні принци і білі коні та принцеси із фантастичними параметрами, із друкованих сторінок вирізаються і склеюються лекала для костюмів і суконь небаченої краси. Він/вона ходять по вокзалах, як цигани, з тими лекалами, приміряють їх до своїх пасій і симпатій і, о, щастя, коли розміри зійдуться, та й модель згодна носити те лекало. І нещастя, коли не зійдуться розміри, і мають рацію брати Капранові: розмір таки має значення.
Дещо краще, коли пробуджена пара уяви та фантазії має вихід у власну творчість читача – графоманство, письменство, літературознавство. Тим краще, що він щось робить у тому, альтернативному, світі, крім, як мріяти на уявлюваному узбережжі Середземного моря, колихаючись в такт морям в гамаку між двома пальмами… Тоді виникають інші запитання: чим графоманство відрізняється від письменства, хто ти між цих двох огнів, що то за професія така – читати і писати про книжки?.. Є питання – є страждання, є ще теми для розмов.

Книголюб і гроші. Книголюб без грошей
Що відмінного між клубом ігрових автоматів і книжковими магазинами? Відповідь: нічого немає… відмінного. І там, і там грошей кури не клюють. Це речення містить умови економічної задачі, де саме кури клюють більше під час кризи, в ігровому клубі чи книжковому магазині, в столиці чи провінції, та згадаємо книголюба. Насправді «Книгоманія» – це не книгарня, на вивісці якої чітко поділено книги та money, а ще одна болячка. Книголюби – це особливий суспільний прошарок гобсеків-аристократів: вони обкрадають самих себе заради задоволення у тихому куточку почитати цікаву книжку, ще свіжу, майже цнотливу зі зліпленими сторінками, як пелюстки ще не розквітлої троянди… Хіба такі ще є в застарілих фондах бібліотек, а коли й є, то ж дуже сумно для книголюба прощатися з гарною книгою, для нього це все одно, що розлука з коханою людиною. Аристократизм книжкового гобсека проявляється в неохоті обкрадати бібліотеки, не личить йому кримінальний епізод у біографії, тому він часто-часто заходить у книгарні і не просто заходить, а купує книжки мішками, як картоплю, на всі гроші і на всю зиму. А як трапиться таке, що немає всіх грошей, то він прохатиме знижку, а як знижки не дадуть, бо до знижки не дотягує загальна сума, то він гнатиме додому і хоч у такий спосіб розімне солі в хребті. Так, він виборе своє тихе зимове щастя в улюбленому кутку біля лампи-глобуса і пишно накритою тацею. Також аристократизм книжкового гобсека має гуманістичний, навіть саможертовний відтінок: «Ласкаво прошу до моєї хати-читальні», – припрошує він усіх, він не тільки любить книжку, а й свого ближнього, байдуже, що їхні читацькі інтереси можуть розійтися, як залізничні колії: начебто одним шляхом прямують декілька поїздів, однак о котрійсь шостій годині ранку тридцять хвилин і сорок п’ять секунд один із них перейде на іншу гілку… І, здається, така хороша проба гуманізму, проти якої не повстанеш, – збережи іншому і час, і гроші, посприяй розумовому вихованню, і що в тому лихе, злісне та недобре? А те, що аристократичні гобсеки тихо і ненав’язливо садять на книжку так само, як і на голку. Згодна, страшне оксюморонне порівняння, таке життя. Дехто із них відкрито закликає збирати власну бібліотеку, дехто ні до чого не закликає, а вже просто вражає масштабами своєї книгозбірні. У цій справі, як і в рекламі, різні способи маніпуляції вразливою до книг свідомістю. Отже, ця хвороба поширюється, як самотність: коли гуртуватися із самотніми, то й невдовзі й сам почуватимешся одиноким, навіть загубленим у цім світі та в тім раї; коли довго блукати між бібліотечними стелажами і часто заходити в книгарні, то несподівано одного вечора внюхаєш дивний запах від одягу, запах старого й сучасного друкованого слова і вже коли приніс його додому, то перехочеться куди-небудь бігти по ті книжки, а захочеться просто протягнути руку і дістати книжку зі своєї полиці. З цього бажання випрацьовуються різні способи здобуття книжок, розробляється свій google на книжковому ринку, переоблаштовується кімната, ба, навіть квартира. З цього бажання починається хвороба і вже у клубі книголюбів на одного хворого більше.
Чому книголюби гобсеки і чому вони обкрадають самих себе? Насправді книголюби стають справжніми книголюбами завдяки своїй любові до книги, віри у Беконівську думку, що знання – це таки сила, передусім сила реальної книжки з масними плямами від ковбаси чи буфетівських пиріжків і затертими до невідомості сторінок (бібліотечний варіант), запиленої книжки із впевнено прокресленим ручкою чи салатовим маркером підтекстом поміж рядками (домашній, приватний варіант) і надії у наступному місяці обов’язково придбати вподобану книжку, бо в цьому місяці гроші вже того, тобто тютю. І заради цієї любові, віри і надії вони змушені обікрасти самих себе: щось не доїсти, дещо не змінити чи не замінити, наприклад, сантехніку чи капці, словом, не дожити і все заради неї, коханої, книжки, щоб померти бідним і ще й не знати чи гомо розумним. Як і бальзаківський Гобсек, книголюб живе тихо, скромно і бідно, а його статки вимірюються не грошима і не рахунками в банках, а кількістю книг, поличок, шафок, коробочок для них – це його гроші. Якщо Гобсек Бальзака сам задумав таким свій стиль життя, то український книголюб змушений чинити за цим літературним героєм. У сучасних українських умовах доля багатьох, кому без книжки не жити, кому вона справді потрібна, наприклад, для роботи чи вдосконалення читацької майстерності (і така є) складається так, що їм випадає трохи, зовсім трохи грошей. «Трохи грошей» – це українська зарплатня людей інтелігентних, із якою можна купити тільки те, або те, або он це і не одним більше на відміну від уявлюваної західної чи американської, із якою можна придбати і те, і це, і ще ось таке... Ось таке.

Серйозна післямова
Присутність у цьому тексті передмови, жартівливий із різними присмаками тон цієї балачки штовхає мене висловитися на ще один несерйозний абзац. Кожну професію і заняття людини можна розкласти, покласти на лопатки, у тому числі і читання. Все просто: є заняття, як предмети у школі, які подобаються не знати чому, і заради цього «подобається» терпиться і з точністю до навпаки. І все складно: є моменти, коли ті заняття, які начебто довго, вже майже постійно подобаються, раптом перестають бути такими. Що робити? На початку і в процесі написання цього опусу я обговорювала його творення і думки з друзями. Якось вони запитали те саме, тільки по-художньому: а якісь ліки, рецепти випишеш від тієї хвороби? І тут я розгубилася: мені нічого не спало на думку лікарського, жодних трав, жодних настоянок, зовсім нічого, не спало і не впало, мабуть, з тої причини, що я ще не лікувалася сама. На щастя, виручили друзі. Вони запропонували варіант «парне римування – аабб»: коли їм буде радісно від тисячної книжки і думок про неї, вони підтверджуватимуть їх думками Петра Васильовича, а коли не прийдеться книжка і робота над нею, то згадуватимуть нудьгу і нудоту. Або рецепт «перехресне римування – абаб», оснований на законі компенсації: коли книжка не люба, можна навіяти собі, що книжка і її читання лікує, як укол: багатьом неприємно, але заради здоров’я, злюбиться; а коли книжка приємна, тоді навряд чи є резон відмовляти собі в тихому щасті довгими зимовими вечорами.

Людмила Золотюк. Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.82-87.

Юлія Гуз. Ярослав Поліщук - гравець на полі науковім. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Ярослав Поліщук — гравець на полі науковім

Біографічна довідка
Поліщук Ярослав Олексійович — літературознавець, культуролог, краєзнавець. Народився 1960 року в учительській сімї в селі Самостріли на Волині. Навчався на українській філології в Рівненському педагогічному інституті, учителював у місті Рівному. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова (1987—1990). Вчене звання професора отримав у 2001 році. Відтоді працює професором на кафедрі україністики Ягеллонського університету у Кракові (Польща). Викладає також у Національному університеті «Острозька академія».

Науковій грі, зрештою, немає кінця. Той, хто певного дня вирішив, що наукові твердження не потребують подальшого звіряння і що можна визнати їх остаточно зверифікованими, вибуває з гри.

Карл Поппер

Наприкінці березня університетське літературне коло сколихнулося подією — зустріччю-презентацією нової монографії Ярослава Поліщука «І ката, і героя він любив..». Книга, присвячена Михайлові Коцюбинському, вийшла у ВЦ «Академія» і стала ще одним підтвердженням хисту літературознавця до спростування стереотипів, до свіжого погляду навіть на ті сторони літератури, на яких виїжджало у світ широкий не одне покоління науковців.
Літературний портрет Михайла Коцюбинського мав являти собою один із розділів 12-томної «Історії української літератури» — проекту Інституту літератури АН України. Причому завданням автора було поєднати академічний стиль і нове бачення постаті Коцюбинського. І виконувати це не вельми легке завдання випало саме Ярославові Поліщуку, який із розділу зумів виростити самодостатню книжку.
«З цим автором стільки просто, скільки й складно… — зауважив Ярослав Олексійович. — …Я у цій своїй праці простежив, зокрема, історію нашої рецепції Коцюбинського. За радянської доби Коцюбинський був реалістом, а ще атеїстом, революційним демократом і, очевидна річ, передвісником соцреалізму. Лише у 60-х роках зявилася тріщина в цій інтерпретаційній схемі, бо молоді дослідники, зокрема шістдесятники, почали утверджувати тезу: Коцюбинський — імпресіоніст. У 60-80-х роках намагалися поєднати обидва твердження.» За наших часів, коли панує канон модернізму в українській літературі, і творчість Коцюбинського намагаються «втиснути» у його рамки. Ярослав Поліщук еволюцію творчості Михайла Коцюбинського означує як єдність трьох чинників, які, за словами літературознавця, почергово ставали домінантними: натуралізм — імпресіонізм — символізм.
Ще на початку зустрічі її модератор, доцент кафедри українського літературознавства та компаративістики Галина Левченко зазначала, що Ярослав Поліщук із тих титулованих авторів, які не полюбляють епітетів на свою користь та понад усе бояться «забронзовіти» в очах студентів. Тому, відкинувши епітети, маємо сказати, що незважаючи на всю серйозність та вагомість авторських напрацювань пана Ярослава, нашій авдиторії вдалося заохотити його до активної бесіди, розгледіти в ньому звичайну людину і живого науковця у всіх значеннях цього слова. (

Юлія ГУЗ

Юлія Гуз. Ярослав Поліщук - гравець на полі науковім / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.79-80.

Людмила Золотюк, Тетяна Сушкевич. Аспірантські теревені про творчість Павла Загребельного. Інтерв'ю з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

… З’ївши філософське яблуко про творчість, я надумалася інтерв’ювати свою колегу Таню Сушкевич, яка ще трошки – і стане «загребельнознавцем». О такій порі, сутінкової, темної, втомливої березневої ночі, я вже на вигадки була не вдатна, а що на той момент Таня гортала «Диво» Павла Загребельного, а я – роздруковане опитування нетівського сайту «ЛітАкцент» про постать Павла Архиповича Загребельного у творчому житті авторитетів, то й грішкою було би не поцікавитися думкою людини, яка роман «Диво» не те, що читає, а перечитує: тричі-«четвертичі» по 574 сторінок дрібненького шрифту, та ще й сидить з тобою поруч. Отож відбулася десь так розмова:
– Чим для тебе, Таню, Павло Загребельний цікавий як прозаїк?
– Знаєш, Павло Загребельний цікавий для мене своїм умінням писати прозу. Він – майстер слова. Та й тут непрофесійному читачу видко, що у своїх творах цей письменник вправно «споруджував» масштабні та громіздкі словесні конструкції і як їм не дивуватися-чудуватися?!
І ще: Загребельний поєднував непоєднуване. Наприклад, опис собору в «Диві» – це гармонійний «сплав» будівничої термінології та художніх засобів. Зараз-зараз, чекай-чекай, відшукаю сторінку з моїм улюбленим інтер’єром. Ось, читай!
І я читаю:
«У середині за товстезними кам’яними стінами, він зостається вічно рухомим, з тісних придавленостей тектонічні маси випручуються вгору, вище й дужче аж поки злітають у центральному куполі в безвість, неосяжну оком, від центральної нави правобіч і лівобіч відбігають нави бокові, нави гармонійно з’єднуються, сполучаються, непомітно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування ритмічне, мов мелодія елегійного вірша, що спирається на постійно триваючу замінність».
То ж хіба його проза – не майстер-клас художнього стилю?
– Які з його романів, на твою думку, мають найбільше шансів залишитися і зберегти свою популярність? Чому?
– Люд, менше сподівайся на оригінальну відповідь, бо ти про неї здогадуєшся(. Мабуть, історичні романи (Таня виокремила для об’єкта свого дослідження саме історичні романи цього автора – прим. Л. З.). Історична романістика Павла Загребельного філософська і глибинна. У будь-якому художньому творі читачі шукають близьке для себе. Не виняток й романи «Диво», «Смерть у Києві», «Первоміст», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан»… У названих і неназваних творах, думаю, ще чимало поколінь читачів знаходитимуть відповіді на питання стосовно історичного минулого, а можливо, й близькість із сучасними подіями для цих поколінь.
– Павло Загребельний – людина: твої спогад, твої враження.
– Особисто з ним знайома не була. Моє знайомство із Павлом Загребельним «позаочі» відбулося у шкільні роки: ми дружно усім класом читали «Диво». Тоді я його не дочитала, а на третьому курсі цей факт мені пригадався. І тепер знайомлюся з Павлом Загребельним вже не через один роман, а й інші твори, інтерв’ю з письменником, його та різних критиків публіцистичними матеріалами, науковими розвідками. І майже щоразу він відкривається для мене як цікава, непересічна постать українського літературного процесу.

Людмила Золотюк, Тятяна Сушкевич. Інтерв'ю / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.77-78.

Людмила Золотюк. Щит Павла Загребельного та філософське яблуко. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Щит Павла Загребельного та філософське яблуко

… Мені подобається психологія: то ж цікаво знати, що відбувається у твоїй голові, серці та нижче та як, приміром, окружність твоєї голови (чи навіть грудей) в сантиметрах упливає на шлях пізнання(. Та найбільше мені подобається психологія творчості: тож цікаво не так знати, а тільки припустити, як це тягнуться творчі нитки з неба до землі і як то люди плетуть із них партитури, полотна, светри та тексти. Однак бувають такі хвилини, коли сам процес творчості видається винятком, який не підпадає під дію чи то теорії відносності, чи то під якісь діалектичні принципи, коли творчість — це ряд пекельних творчих мук, як за проходження медогляду: в кожному кабінеті тебе мучать допитами про «жалоби» і жалоби, а що кабінети різні, то й муки такі ж — різні. І ось в такі моменти кольору, як знаменитий «Квадрат» Малевича, я себе тішу так: dont worry; я не знаю, куди потрапляють письменницькі душі після смерті, летять від землі вверх чи під землю, та уявляється мені, що вони можуть перебувати одночасно в двох місцях, наприклад, письменник у раю, письменник на землі і ось чому: твори продовжують життя людини-творця, людини-митця, людини-деміурга і байдуже, наскільки — на мить, на тисячу митей чи на століття, тому не варто боятися смерті, якщо витворив собі такий щит.
Думаю, що Пало Загребельний — серед тих письменників, який своєю творчістю забезпечив собі такий щит, яким його, щит, описують у героїчному епосі: міцний і непробивний, у повний зріст за метр вісімдесят та ще й до того ж майстерно кований, словом, — на роки, десятиліття, століття. Час класичного безсмертя…
Десь так мені думалося у маршрутці «Київ — Житомир», коли я трощила велике червонобоке, як із картинки, яблуко і здається мені, що то воно було причиною тих розмислів і цієї передмови, бо, здається мені, що яблука — то філософські фрукти, якщо вони спокушують у раю і падають із нього на землю внаслідок закону тяжіння на голову Ньютону.

Ніяк мені не випадає прямо сказати про інформаційний привід до цієї інформації, тож скажу так, як пишуть замітки в щоденних всеукраїнських газетах або оголошення: третього березня, у Міжнародний день письменника, у книгарні «Є», що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лисенка, 3 (станція метро «Золоті ворота»), у цьому культурному льосі, відбулася зустріч «Без Загребельного». І хоч ця подія пройшла під цією трохи сумною назвою, однак не хочеться писати про неї в тоні некролога, бо й не вийде, якщо триматися берега вступу «Щит Павла Загребельного та філософське яблуко», та ще й, біжучи наперед, розповідають, що сам Павло Загребельний веселий був чоловік. Але все за порядком і спочатку про нас.
…«Ця зустріч ніяк спланованою не була», є такі подорожі в житті, коли сіли — і поїхали, попливли, полетіли, пішли. Ми ж просто поїхали і, якщо опустити приватні справи, вийшли на станції «Золоті ворота», біля яких укамянів Ярослав Мудрий, який і нам двом, і всім перехожим натхненно простягав і ще простягатиме нащадкам Софію Київську, так що від цих символічних співпадінь не може не згадатися диво дивне — роман «Диво» Павла Загребельного.
Це для нас зустріч-подія «ніяк спланованою не була», втерлася в наші робочі плани мінімрією, експромтом, однак не для Володимира Панченка, модератора. Біля каси розраховуючись за культурні знахідки, я чула, як він тривожився про гостей, кого ще нема і де вони ходять. І те символічне співпадіння з Ярославом Мудрим і наші з ним літературно-загребельні інтенції швидко доповнилися іншими, більш авторитетнішими думками і контекстами, бо, власне, зустріч «Без Загребельного» наче відбулася у клубі літературознавців та інтерпретаторів, старших та менших. Так, передусім Володимир Панченко вдався до візуалізованого біографічного методу: йому потрапило вирушити в мандрівку життєвими, а десь і літературно-художніми, стежками Павла Загребельного, а що від таких мандрівок невідємне фотополювання, то на тій підставі склав модератор відеоряд і вже ми були заохочені до екскурсій. Буває, чи на День Знань, чи на День Учителя я пошановую свій педагогічний диплом тим, що тихо мрію про часи, коли і школи, і виші обладнають і оздоблять найновішими ТеЗееНами, які, хоч і є тривога для ледачих, та й також заклопотаних працівників освіти, посунуть навчально-виховні та навчально-пізнавальні процеси, як Вірастюк вервечку автомобілів.
… Хоч ми й не зайняли центрального місця, скажімо, поряд з Михайлом Слабошпицьким або з ким-небудь іншим у модних лискучих костюмах, а примостилися в марґінальному ряду, скромно і збоку, втім, мені будо добре: мені було тепло у светрі з мякенької пряжі, а зайву теплоту відгонив кондиціонер, так склалися сприятливі умови для слухання, спостережень, стежень за іншими та ще й якогось думання. І от мене відвідала така думка, правда, припускаю, вона не така вже й «свіжа риба», але ж погодьтеся, що приємно на секунду відчути себе Христофором Колумбом. То думка така: дослідник теж має свій стиль, і не тільки діловий — в одязі, і не тільки — науково-формальний у письмі, а й стиль думання: раз вивчивши прискіпливо одну тему, він здобуває не тільки статус кандидата чи доктора, а й як додаткове заохочення йому дістаються такі окуляри, одне скельце яких — творчість якогось письменника, а друге — начитана і напрацьована методологія, і вже так вони дивляться і на людей-героїв, і на героїв інших письменників, словом, на все на світі. І тут є спокуса ще на крок відступити від теми, гадаючи на картах, чи то є ґандж і чи є йому виправдання? Ще не придумала щодо ґанджу-неґанджу, зате з виправданням ясніше: і доктори не все знають. Ось і Володимир Панченко, раз пристрастившись до Винниченка (ґрунтую це речення і на своєму досвіді. Він таки письменник, який привязує), до його амбівалентних героїв і компаративного методу, науковець проектує-перекладає цю валізку знань і на творчість Павла Загребельного, звісно, не нехтуючи і не закриваючи очі на індивідуальність цього письменника: «Він [тобто Павло Загребельний — Л. З.], — каже п. Панченко, — весь час писав про подвійність української душі, що має витоки з язичництва і християнства. З них ніщо не перемогло». Ця думка знаходить свій відгук у серці Тамари Гундорової і вона десь доповнює, а десь і конкретизує погляд Володимира Панченка: «Павло Загребельний — письменник-філософ. Його приваблював світ поганський, дуалістичний». До того ж у сучасному українському літературознавстві Тамара Гундорова, поміж усього іншого, відома як «спец» із міжстатевих відносин, тому й не дивувати, що не могла вона не зачепитися і прохопитися словом про героїнь Загребельного: «Його твори пронизані софійністю, жіночністю, еротикою», — і її розмисли про любов… зацікавлюють публіку. Зясувалася ще й «компаративна змова»: Володимир Панченко згадує про гофманівське начало (майстри/філістери) у творчості романіста, в цій позиції дослідника-модератора підтримує його ж дипломниця Леся, а Ростислав Семків веде паралелі аж в Італію, в художні «помешкання», тобто твори, Умберто Еко.
І от літературознавчий колодязь був би ще глибший, а захід набрався би окрасу чи краси конференції, якби не промови Івана Драча та Михайла Слабошпицького, та й чи змогли би вони розійтися в стилі виступу, якщо обоє прийшли вбрані у сірі костюми, правда різного лиску-блиску і тону, однак то вже деталі. Між іншим, попередні домовленості цього гурту про час, місце зустрічі — факт ясний, та, мабуть, у таких розмовах вчені мужі і жони погоджують не тільки витворення наступної наукової парадигми, а й ведуть, так би мовити, парадні тему, наприклад, колір костюму, бо як же інакше пояснити їхню спільну любов до сірого і чорного одягу, хіба тільки назвою зустрічі: «Без Загребельного» вони сумують і ті кольори їхні почуванні видають… Даруйте мені цю особливість: багато простих речей я люблю ускладнювати (. Так от. У лискучому, кольору асфальту після дощу, діловому костюмі Михайло Слабошпицький постав не лише, як оратор, а й як головний у Комісії зі спадщини Павла Загребельного, і лягло йому на серце промовляти до нас про стосунок творчості цього письменника до часу і навпаки: «Постаті такого калібру не вміщуються у свій час», це якщо про письменника; а якщо про читання його історичних романів, то за словами п. Слабошпицького, в тому процесі є ризик не зрозуміти, скажімо, «Диво», бо привносимо чимало у твір свого, а значить — сучасного. Іван Драч — «сонце» історико-літературного шістдесятництва, тому якби він не згадав про це яскраве явище СУЛМ, то присутні були би розчаровані, і схоже, сам Іван Драч про то здогадувався, тому запевнив: «Шістдесятники, звичайно, не були би такими без Загребельного».
І от літературознавчий колодязь був би ще глибший, а захід набрався би окрасу чи краси конференції, якби ще й не ораторський експромт Теодозії Зарівни: так складається її гороскоп, що їй доводиться виступити без підготовки, як на сторогому іспиті, однак вона не сильно губиться і ставить питання уже навіть не з розряду риторичних, а мало не вічних: чому Павла Загребельного не висунули на Нобелівську премію?! Пояснення до цього запитання вже віднайдені: молодий і нерозвинений інститут взаємного перекладу, ігнорування на великий відсоток вищих від «ширпотребу» культурних цінностей і ще цей вічний мотив порожнього гаманця. До того ж моя приятелька «опускає» це питання-проблему в соціологію: суспільство велить, щоб митці вимагали «Нобеля», а в справді талановитих людей на такий учинок пихи, сили й егоїзму вкупі взятих не вистачить.
Звісно, на таких зустрічах гортаються фотоальбоми і згадується життя із Загребельним, звучить багатоголосся, малюється штрихами літературний портрет:
Володимир Панченко: «Друг дитинства Загребельного розповідав мені, що він ходив завжди з книжкою і на ходу читав».
Михайло Слабошпицький: «Так, він не вмів ходити повільно, розважливо. Він веселий. У той час пісних поведеній, на щастя, жили люди нестандартні. Прикро, що він не написав свої спогади. Ні, ми можемо вишукувати спогади зі творів, але я маю на увазі спогади як жанр. Так ми втратили ту змогу побачити його його ж очима».
Знову Володимир Панченко: «Він давав талантам щедрі аванси, скажімо, запропонував дати Шевченківську премію Тані Малярчук. Він мав чуття на яскравість».
Тамара Гундорова: «Я належу до того покоління, яке мало або й взагалі не знає Павла Загребельного. Нам залишається читати тільки його твори.
Він має відчуття жанру, стилю. Він причетний до розвитку популярної, сучасної масової літератури. Павло Загребельний міг поєднувати детектив, пригодницькі, любовні історії».
Іван Драч: «У всіляких ситуаціях був сам собою, хоч не просто складалися умови».
Елла Загребельна, дружина, плаче.

Людмила Золотюк,

Житомир — Київ

Людмила Золотюк. Щит Павла Загребельного та філософське яблуко / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.72-76.

Марина Мисливець. Хвіст. Повість з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Марина МИСЛИВЕЦЬ

Х В І С Т
Повість

1.
Студентка Криволежа завалила літню сесію. Ну, екзамен з російської мови вона не змогла скласти, можна сказати, з ідеологічних причин: мовляв, противно було вивчати «кляту москальську мову», носії якої те й робили, що пригнічували і зневажали її народ та й тепер ніяк не хочуть відчепитится від української незалежності. А от залік із логіки не складено винятково з антипатії до викладача Туфленка, котрий, якось вислухавши її відповідь на занятті, чомусь побагровів, закліпав очима і, заїкаючись, повідомив, що з таким інтелектом їй треба корів доїти і гній вигрібати, а не логіку вчити. «До гробу у мене здавати будеш!» — виніс він вердикт, але не уточнив, до чийого «гробу».
Літо для Криволежі було зіпсоване. Звичайно, на море вона поїде, два-три весілля у своїх знайомих відгуляє, але ж ті «хвости» висітимуть над нею і відбиратимуть відпочивальний комфорт усе літо. Екзекуцію під назвою «ліквідація академзаборгованості» призначено на кінець серпня. І жодної впевненості, що «хвости» відпадуть. А тоді їй світить або виключення, або, в кращому разі, заочне відділення, платне навчання і нудьга.
І надумала Криволежа відмінити море та взятися за вирішення своєї архіважливої проблеми. Бо виключення із заочного відділення ні мати, ні батько їй не простять. Особливо якщо згадати, скільки грошей вони вбухали на те, аби їх дитина безплатно вчилася.
«Пора свої проблеми вирішувати самостійно», — подумала Криволежа і сіла складати план дій.
Заважала музика. Заважав підручник з російської мови. Під ним лежав підручник з логіки. Навіть якщо вона їх вивчить напамять, то через вищезгадані причини результати ліквідації можуть виявитися не на її користь. Отже, гарантій ніяких, коли вона ось зараз навіть ухопить ненависні книжки та почне вгризатися в науку.
Поки що неясно у свідомості Криволежі вертілося одне імпортне слово — «протекція». Її вступом займалися батьки, і їх не запитаєш, до кого слід звернутися, аби виручив і на цей раз. Окрім того, мабуть, ті особи, «вступивши» її, узяли гроші і просто вмили руки.
І все ж слово «протекція» манило своєю гармонійністю й універсальністю, магічно вабило й обнадіювало, хоч і було поки що приємною абстакцією.
«Треба шукати протекціоністів!» — несподівано для себе здогадалася Криволежа і почала чепуритися, щоб вирушити на заповітні пошуки.
2.
Ірка Прокладка належала на курсі до загадкових постатей. Шмотки мала хоч і недорогі, зате модні, ефектні. Дозволяла собі запізнюватися на лекції, але всім здавалося, що то її трюк: розчинити широко двері авдиторії, перервати на півслові ошелешеного лектора і граціозно, самовпевнено, з почуттям власної гідності пройтися перед однокурсниками, похитуючи стегнами і сумочкою через плече. Ні тобі «здрастє», ні тобі «вибачаюся» — і шльоп переможно на тверду студентську лаву.
Так само несподівано вона могла встати під час заняття і, нікому нічого не говорячи, вийти з авдиторії, тим самим зайвий раз привернувши до себе увагу. А коли хтось із викладачів, вчасно опамятавшись, пробував зясувати, чому студентка так себе веде (чи куди її веде), Ірка зупинялась, міряла викладача поглядом згори-вниз і промовляла, як заклинання: «А шо такоє?» І йшла. І не було їй перепону, і не було цим її вибрикам кінця.
А ще іноді Ірку підвозили на шикарному авто до ВНЗу, якраз за одну хвилину до дзвінка, коли студентство валом валило у двері, де науку роздають. Так само гордо і впевнено вона висувала чобіток із лімузина, ставила на асфальт, а тоді випорхувала вся повністю, кинувши комусь назад у машину повітряний поцілунок і яскравоусту посмішку. Все студенство, котре в цю мить метушливо поспішало на заняття, раптово завмирало, ніби у кіно, коли кадр зупиняється, і дивилося на Ірку, на авто, на стрижені голови в авто.
Схожа сцена могла повторитися і після занять, коли студенство, посоловіле од чергової дози знань, вивалювало на подвіря з авдиторій, до воріт підїжджало шикарне авто і терпляче ждало, поки Ірка, махнувши йому рукою, встибне у нього, і воно хуркне ядучим димом на всіх інших студентів, у яких від подібних сцен недобре млоїло десь у шлунку.
Криволежа декілька разів «пересікалася» з Іркою Прокладкою: то в дискоклубі, то в туалеті на перекурі, то сиділи поряд на лекціях. І Криволежа подумала, що вона — саме та особа, котра може вивести на протекціонерів. Добре, що колись номер її мобільника записала, хоч і засумнівалася, чи застане її серед літа у місті.
Але Криволежі пощастило: Ірка саме приїхала з Ялти, тому відпочивала на домашньому дивані і декілька днів не збиралася навіть з квартири виходити.
— У мене серйозне діло, треба порадитися, — благала у трубку Криволежа. — Горю, як швед під Полтавою, москаль під Конотопом, козак під Берестечком. Рятуй, бо нікого з наших у місті немає, а діло важливе, не по телефону…
Домовилися зустрітися на дивані в Ірки.
Та зустріла Криволежу в самих трусиках: ох, цей нездоровий (чи здоровий) потяг до зовнішніх ефектів, адже після Ялти вона хотіла постати перед однокурсницею в усій своїй засмазі.
— Пиво, сік, тонік, ром, самогон? — запитала Ірка.
— Та що-небудь.
— Не самогон же?
— Ой Ірко, як тобі добре: і сесію складаєш без хвостів, і до моря їздиш, і не маєш такого клопоту, як оце я, — щебетала Криволежа, попиваючи холодне пиво.
— Та не тиринди, всі твої проблеми вирішуються. Є «костюм», тобто солідний мужчина, із наших, університетських, не останній чоловік на факультеті, він може виручити.
— Ой, здорово! Як на нього вийти?
— Отут трохи дряпає. Є в смене один знайомий, фірмач. Недавно у нас навчався, випускник, так сказать. Так ось він має вихід на «піджака». Тоді вже…
— То дзвони тому знайомому.
— Не хочу. Він мені в Ялті надокучив. Давай завтра. Але тільки хочу тебе попередити: «бабки», як я розумію, ти нікому не збираєшся платити, тому у цій справі будь до всього готова…
3.
Іван Павлович Дальній нервував: його молода дружина знову не змогла поїхати до Почаєва, бо розпочались «критичні дні», а через такі обставини до церкви не можна. Чоловік спробував переконати свою Галинку, що там же її перевіряти не будуть, на що та відповіла: «Бог усе бачить». Не можна сказати, що вона була надто релігійна. До боговгодництва її змусила хвороба: вночі їй снилися жахи, вона недосипала, тому вдень почувалася роздратованою, розбитою, розібраною на частини. І так тягнулося декілька тижнів, що змарнували Галинчину вроду. Лікарі нічого не знаходили, радили звернутися до сексопатолога: мовляв, її чоловікові під пятдесят, а їй двадцять — на цьому грунті можливі психологічні відхилення. Іван Павлович повіз дружину аж під Радомишель, до знахарки, яка дуже рідко приймала, але дуже допомагала. Якщо вдавалося дома застати, бо тікала од людей, говорила, що вже їй вони остогидли, тому більше по лісах бродила і всілякі цілющі трави та плоди збирала.
На той раз знахарку пощастило виловити і вмовити подивитись Галинку. Знахарка тільки глянула на неї і прорекла: «Зурочено. І хтось дуже вміючи поробив». Але знімати вроки не захотіла, бо в неї, як сказала, інша спеціалізація. На всяк випадок дала якоїсь травички («поріж, потовчи, настоюй три дні, пий девять разів на день, а на тринадцятий день повинно покращати»), і та травичка на місяць помогла, а потім як зробилося гірше — спасу немає.
Сусідка Івана Павловича, жінка набожна і морально правильна, однозначно заявила: «Треба їй у Почаїв. Сама там не раз була. Треба їй на вичитку». Викладач філологічних дисциплін аж здригнувся, коли почув слово «вичитка», отож захотів уточнити, що мається на увазі. «Оце треба десять днів походити до монастирської церкви та послухати те, що їхній послушник читатиме із грубелезної позолоченої книги. Як вислухає все до кінця — то й хвороба попустить».
Вичитка — то вичитка, подумав Іван Павлович і вже кілька разів був налаштовував Галинку до Почаєва. Та все щось цей намір перебивало. Не так його хвороба дружини хвилювала (все одно у цій нечутливій і сексуально нерозвинутій студентці він нічого втішного, крім тестевої фірми, не знайшов), Івана Павловича необхідно було кудись спровадити хоч би на тиждень Галинку, аби зайнятися своїми приємними справами, адже літо потроху спливало.
Вчора йому подзвонила Ірка Прокладка, однокурсниця його Галинки. У неї зявилась потенційна клієнтка, тож потрібен був час і свобода.
4.
На цей раз Галинка на диво легко погодилася їхати у Почаїв, коли чоловік її вкотре про це попросив. Іван Павлович з ентузіазмом заходився готувати її в дорогу, купив усе необхідне, запобігливо виконував усі забаганки молодої дружини, а найближчого сонячного ранку посадив у свій BMW і відвіз на вокзал. Він боявся зайве слово мовити Галинці, найменші пилинки з неї здмухував, раз-по-раз перепитував, як вона себе почуває, а коли мала зайти в автобус, ніжно поцілував її в лоб. «Атєц, нє беспокойся, дочку довєзьом!» — бадьоро кинув водій, не відриваючи блудливих очей від Галинки. «Атєц» тільки хмикнув.
Як тільки автобус рушив і зник за будівлею автовокзалу, Іван Павлович умить відчув душевне полегшення і заклопотано подався до свого авто. Аякже, через годину мав зустрітися з «клієнткою».
Для таких випадків він найняв однокімнатну квартиру, про яку Галинка, звичайно, і не здогадувалася. Сам продумав дизайн. На всю оту єдину кімнату стояло широке ліжко, куплене за чималі гроші, бо його привезли нібито з Італії чи, може, із самого Дубаї. Ну, воно того було варте: розкішне, еротичне, еластичне, а головне — воно не скрипіло. Огортало його світло-рожеве покривало, вигляд якого в Івана Павловича викликав бажання і пристрасть. В узголовї на стіні висіла картина: гола діва у стилі епохи Відродження розглядала себе у велике дзеркало, а на другому плані, що служив тлом головного образу, світився спілими гронами виноград. Картина подобалася Івану Павловичу, він її придбав у місцевого художника, з яким приятелював. На покуті стояла висока тумба, на тумбі — золотиста ікона і свічник. Свічки запалювалися в особливий момент. У кімнаті удень був рожевий сутінок, який створювала ажурна штора. Сутінок був тихий та інтимний, теплий і таємничий, мякий та спокусливий.
… Криволежа сторожко і невпевнено піднімалася сходами на третій повверх до квартири, адресу якої їй дала Ірка Прокладка. Так піднімаються не тільки у незнайомому будинку, в якому опинилися вперше, а й тоді, коли попереду — невідомість. Дівчина не знала, хто її там чекає і що її там чекає. Але підніматися треба було: у таку житейську ситуацію вона втрапила.
Подзвонила у вказану квартиру — і через хвилювання подих затаїла, аж під трусиками від поту вмить волого стало. За дверима ледь вловила чиїсь мякі кроки, клацнув замок — і перед нею постав… Іван Павлович, який у них хоч і не викладав жодного предмета, але вона не раз бачила його на факультеті, навіть знала, як звати-величати. Перший рефлекс — чкурнути геть, щоб і духу її тут не було, але той рефлекс був поборений тверезим раціо: раз прийшла, то тримайся до кінця, аби твої проблеми вирішилися.
— Ой, — вирвалося у неї. — Я й не знала… Іван Павлович, здається… Доброго дня…
Іван Павлович, на відміну від Криволежі, не розгубився: він завжди був готовий де завгодно зустріти студенток зі свого факультету.
— Прошу, заходьте, — впустив він дівчину в оселю й одразу ж показав, куди заходити: у кімнату, де сутінок був тихий та інтимний, теплий і таємничий, мякий і спокусливий. Криволежа, опинившись у цій кімнаті, відчула, що домовлятися про складання академічної заборгованості буде нелегко.
Іван Павлович посадив студентку у мяке крісло перед невеликим столиком, а сам сів навпроти. На столику темніла пляшка вина, поблискували два бокали, лежали фрукти і цукерки. «А що — тут симпатичненько», — подумала дівчина, як тільки її тіло огорнули приємні форми крісла.
Іван Павлович мовчки розглядав студентку. Всю. А коли його погляд зупинився на її обличчі, нарешті запитав:
— Як тебе звати?
— Лада.
— А за паспортом? Ах, зрештою, не треба… У тебе проблеми?
— Два «хвости».
— З чого?
— Росмова і логіка.
— Повєткіна і Туфленко?
— Вони, хай їм…
— Ну, з Повєткіною — ноу проблем. Пляшка шампанського і коробка цукерок. З Туфленком складніше. Не бере нічого, гад. Секс уже позаду. Гм… Щось придумаємо!
Іван Павлович повільним і звичним рухом взяв пляшку, глянув на етикетку, ніби це вино вперше бачить, розкоркував і так само повільно налив у два бокали.
— Сонечко, дивлячись на тебе, я подумав: цій дівчині треба допомогти. Будьмо!
Випили. Лада потяглась за цукеркою.
— Солодке любиш?
— Люблю.
— А секс любиш?
Дівчина зніяковіла, але спробувала не видавати цей свій стан. Але й не відповіла нічого.
— Знаєш, мені за сорок, у мене вже немає часу (та й інтересу) для прелюдії. Сексуальний досвід є?
— Хіба можна назвати досвідом одну ніч після випускного балу?
Віддалась там одному — під настрій… У лузі, в копиці свіжого сіна…
— Боже, як романтично! Та, зрештою, менше мені мороки буде.
— Але… — раптом затнулася Криволежа, зрозумівши, що «підписання
угоди» наближається стрімко.
— Якщо «але», то ми ні про що не домовляємося, — строго, як бувалий
доцент, поглянув на неї Іван Павлович. — То будемо далі вести мову?
— Ну, будемо…
— Але є один делікатний нюанс.
Лада насторожилася. Іван Павлович, окинувши поглядом широке ліжко, зітхнув:
— Є нюанс. Тільки ти не смійся! Обіцяєш?
Дівчина сполохано дивилася в очі чоловіка. Вона не знала і не
здогадувалася, що її чекає в наступну мить.
— Я… не скажу нікому… — мовила чомусь.
— От і добре. Соромно зізнаватися, але перш ніж ми ближче
познайомимося, хотілося б, аби ти це знала. А то виникнуть непорозуміння, ти можеш розгубитися.
Іван Павлович помовчав, ніби щось пригадував чи напружено формулював те, що мав далі сказати. Нарешті видихнув:
— Я маю хвіст…
На це Лада хотіла одразу ж заперечити: це ж у неї «хвости», але Іван
Павлович не дав часу їй висловитися — він скоромовкою випалив:
— Так, я маю хвіст. Про атавізм чула? Ото ж воно є. Я в дитинстві не міг
через це купатися з усіма. Мене через це в армію не взяли. Я довго не міг одружитися…
Лада ошелешено дивилася на чоловіка, котрий зізнався їй у своїй сокровенній таємниці. Але їй треба було якось відреагувати на цей несподіваний монолог, і вона запитала:
— А ви… не пробували його… відрізати? Ну, у хірурга…
— Та що ви! Ще в дитинстві мати водила мене до лікарів, а ті навідріз відмовилися відрізати: казали, що після такої операції можуть бути великі ускладнення. Навіть померти можна. І на медкомісії, коли в армію хотіли забрати, те саме сказали.
— А цей… хвіст вам не заважає? — пройнялася співчуттям Криволежа.
— Та не заважає. Я забуваю про нього, але коли доводиться роздягатися — такий страх і сором бере. Я ж і з дівчатами боявся справу мати. Як подумаю, що… Засміють же!
— А як дружина до цього ставиться?
— Ти здивуєшся, але вона про мій хвіст і досі не знає!
— А як же ви… спите?
— Та якось… Може, і дітей через те немає.
Криволежі стало шкода Івана Павловича через його незвичайне нещастя. А з іншого боку — діймала цікавість: ніколи не доводилося бачити чоловіка із хвостом. ЇЇ бабця Настя, котра й досі живе у глухому поліському селі десь за Овручем, якось розказувала їй про своє дівування. Перед тим вона запитала, чи не хоче (саме так — «хоче») Лада заміж, а тоді застерегла, що хлопці бувають різні, часом у гарних хлопців чорти перекидаються, тож пильнувати дівчині треба ой як ретельно. Бабця Настя памятає вечорниці, коли в одній хаті пізньої осені збиралися хлопці та дівчата, там і знайомилися ближче, і придивлялися один до одного уважніше, аби на чортові або чортиці не одружитися. Отоді бабця один секрет розкрила внучці своїй: коли хлопці сидять на лаві, то треба непомітно зайти ззаду і поглянути їм нижче спини. У нормальних хлопців там нічого не побачиш, хоч рукою мацай і перевіряй. А той, котрий із чорта перекинувся, хвіст має. Ця чортяча прикмета і звисає йому ззаду, коли він з дівчатами балакає, словами їх зачіпає. Аби вже зовсім упевнитися, що то переодягнутий чорт, добре було б йому у чоботи заглянути — там не ступня пятипала, а справжні ратиці, але то трудно перевірити, хіба що як на купу соломи під стіну потягне і почне приставати. А ще така чортяча прикмета є: якщо хлопець занадто волосатий — на ногах, на руках, на грудях, на пузі. Не дай боже за такого чорта заміж вийти або навіть один раз йому віддатися — все життя скалічить, зі світу зведе та ще й таких чортенят наробить, як сам.
Всі ті слова бабці Насті умить пригадалися Ладі, котра із широко розкритими очима сиділа поряд з Іваном Павловичем і відчувала, як магічний жах охоплює її все єство. Бо вона сама вже бачила перед собою не викладача університету, а справжнісінького чорта, у якого десь там під штанами був схований хвіст. Дівчина перевела погляд на лоб Івана Павловича і раптом запримітила, що на залисинах з обох боків голови у нього були ледве помітні горбики. «Бож-ж-же! То там мають бути роги!» — заволала вона усередині себе і відсахнулася від цього страшного чоловіка.
Іван Павлович, мабуть, відчув, що своїм одкровенням справив враження на студентку, тому протяг руки, щоб заспокоїти її.
— Ні-і-і!.. — вже вголос закричала Лада і схопилася з крісла. Її коротеньке плаття, яке туго облягало зграбненьку постать, здається, розірвалося на шматки — і дівчина опинилася зовсім голою та беззахисною перед чоловіком з простягнутими руками. Із жахом вона побачила, що то не руки, а волосаті ратиці, що лоб Івана Павловича побагровів — і з нього полізли чорні ріжки, що губи його злиплися і витягнулися у поросяче рильце… Лада сіпнулася назад, але позаду була стіна, в яку вона вперлася своїм тремтячим молодим тілом, а попереду у неї звелося темне страховисько, яке зірвало із себе штани, різко повернулося — і дівчина вперше у житті побачила незвичайний хвіст: невеличкий, геть зовсім без волосся, рухливий. Лада вже не сумнівалася: перед нею був чорт! І треба було рятуватися. Вона, мов кішка, стрибнула від стіни до дверей, гарячково смикнула за металеву защібку — і рвонула без памяті у вихід, на сходи, на тротуар, на перехрестя…
5.
— Ти больна на всю голову! — репетувала Ірка Прокладка Криволежі на мобільник. — Ти пришиблена, ксобнута, запендюрена, пришпандьорена, вивернута, затарена, притарабанена, переперчена, довбанута, дурнувата, шмонькнута, криволежа, тенькнута, пальцем роблена, тупа як валянок, у попелі виваляна, з-за вугла мішком прибита, з носа висякана, одне слово — чмо! Ти чого утекла від «піджака»?! Я ж тебе звела з нормальним, дуже конкретним чоловіком! А ти мене, сучка, підставила! Тепер хоч самій лягай!..
Криволежа не могла і слова вставити у цей монолог. Та й бажання не було. Сиділа у «Студентському вулику» і пиво пила. З відчаю. Не кожен же день чорта бачити доводиться. Коли Ірка трохи вгомонилася, буркнула у мобільник:
— Та він же чорт!
— Сама знаю, що чорт рогатий, але ж він конкретно діла рішає. Ну, ти скажи, подруга, як тепер викручуватися будеш! Хоча… Мені все одно, а тебе ж виженуть з універа.
— А що робити?
— О, врубилася нарешті. Я тебе умаляю, було ж ясно, що робити, а мені тут кажуть, що ти втекла, як дєвочка нецілована.
— Ой, Ірко, якби ти там була і все бачила…
— Та перестань, можна подумати, що ти в нього хвоста побачила…
— От іменно: хвоста!
— Ну, все — до галюників докотилася. Що ти верзеш? З переляку, мабуть, ще й рожки у нього побачила, х-ха!
— Ти мені не віриш?! Я такого страху натерпілась…
— От викличе тебе декан, то там справді непереливки будуть. А так би все чин-чином залагодили, і забула б уже.
— Ой, Ірко, не знаю… Може, когось іншого попросити?
— Та хто тобі зараз без бабла що зробить? Без бабла ти можеш тільки шмонькою своєю розплатитись. Я ж знаю. Словом, це треба перетерти. Гони до мене!
Лада сьорбнула гіркого пива, тяжко зітхнула і вирушила до Ірки Прокладки.
Ірка зустріла її без ентузіазму. «За услуги, блін, тоже платить нада», — буркнула, криво глянувши на Криволежу. Сіли, випили кагору, закурили.
— Ну, блін, як на похоронах, — видихнула дим Ірка і кивнула на пляшку кагору: — Причащається раба божа… Що там трапилось?
Криволежа конспективно виклала свою пригоду. На деталях не захотіла зупинятися, але хвіст описала, як могла, бо то ж усе-таки не деталь. Ірка недовірдиво дивилася на неї, іронічно хмикала, а коли почула про хвіст, зайшлася реготом.
— Може, то він для приколу щось там причепив, — крізь здоровий сміх висловила своє припущення Ірка. — Мужики тепер балувані пішли, чогось такого хочуть… Нетрадиційного. І цей туди.
— Та клянусь: то був справжній хвіст! — мало не кричала Лада.
— То тобі привиділося. Але, скажу я тобі, еротичні фантазії в тебе ого-го. Я б не додумалась. Хвіст! Х-ха…
Про ріжки Криволежа вирішила вже не розказувати — все одно Ірка не вірить.
Хлопнули ще по одній склянці кагору, докурили цигарки. Тут Ірка перейшла до справи:
— Є один скульптор. Памятник перед універом бачила? Його робота. Живе сам. У майстерні. Жінка вигнала. Але я тобі скажу, що для творчої людини жити в майстерні — норма. Короче, він двері до нашого ректора ногою відкриває. Міг би з твоїми «хвостами» пособити. Наскільки мені відомо, за такі послуги грошей не бере. Натураліст, блін! Тобто натурою бере. Або на натурі. Він ще й малює. О, великий любитель натури! Я знаю. Ну попозуєш йому годину-другу (у слові «попозуєш» Ірка зробила акцент на першій частині). А він ректора попросить, щоб той не тільки твої «хвости» закрив, а й узагалі — порошинки з тебе здував, поки вчитися будеш. Ат, що я тут базар розводжу… Просто у тебе іншого виходу немає. То йдеш?
— Куди?
— Як до жирафи доходить… До скульптора! «Хвости» ж то ростуть, скоро вони тобі життя давати не будуть, безтолоч ти така, сільпо задрипане. Вперід!
Криволежа самовіддано підвелася. Нічого страшнішого від того, що вона уздріла у квартирці Івана Павловича, вже не могло бути. Але вона помилялась.
Майстерня скульптора була за міським парком, у самому кінці безлюдної вулиці, яка закінчувалася забуряненим тупиком. Вислів «творча майстерня» у Лади викликав побожний трепет і відчуття таємниці. Вона очікувала побачити святилище, де народжуються шедеври, а побачила перехняблену хату, збудовану, мабуть, ще у ХІХ столітті, на вікнах якої теліпалися давно не фарбовані віконниці. Та й самі вікна знаходилися при землі, начеб цей будиночок із часом вріс углиб. Подзвонили у старі потріскані двері. Довго ніхто не озивався, але Ірка по-змовницьки говорила: «Він там. Трохи недочуває». Нарешті за дверима почулося шарудіння, скреготіння засуву — і дівчат було впущено у сутінки, які пахли глиною, вапном і смаженою картоплею. Старі будинки взагалі неприємно пахнуть, зберігши у собі всі запахи за півторастолітнє своє існування, але в цьому можна було задихнутися. Пройшли через кімнату, сутінкову, схожу на давно неприбраний погріб, ледве вловлюючи зором навколо себе химерні контури велетенських голів, бомбовидних грудей, могутніх торсів — то, очевидно, були скульптури, які автор або не зумів продати, або хтось від замовлення відрікся, або то були Лєніни і Брежнєви, котрі нікому тепер і безкоштовно не потрібні.
Минувши це звалище, дівчата опинилися у просторій кімнаті, у якій було мало світла, подекуди стриміли незакінчені скульптурні роботи, попід стінами стояли графічні та масляні картини, а посередині, як лагідний і ніжний звір, тьмяно простягся диван, перед яким здіймався мольберт. За мольбертом, як і годиться, стояв невисокий, середнього віку художник, а на дивані в еротичній позі лежала гола дівка, яка й голови не повернула, коли Лада й Ірка зайшли у кімнату. Та й художник щось пильно видивлявся на своєму ескізі, увійшовши, мабуть, у творчтй екстаз. Та ні «натура», ні художник не привернули уваги Лади. У кутку за столиком вона побачила … Івана Павловича, який попивав із високого фужера вино, погойдувався у сплетеному із лози кріслі й усміхався до Лади. «Що за чортівня?!» — подумала Лада і зупинилася посеред кімнати, наче паралізована.
6.
— Так, робимо перерву! — гучно сплеснув у долоні художник і кинув натурниці простирадло. Він обійшов мольберт, витираючи руки ганчіркою, наблизився до Лади й Ірки, вперся у них веселим поглядом: — О, прекрасні створіння! Як чудово, що ви до нас завітали! Іро, хто ця твоя чарівна супутниця?
— Її звати Лада. Ми по ділу.
— Діла-діла… мугикав художник, обходячи дівчат навколо і розглядаючи їх тіла. — Я б, знаєте, щось би з вас сотворив, особливо з тебе, Ладо. Я б сотворив… Намалював би! Ні, виліпив би!
І він провів по оголених плечах дівчини. Натурниця, яка щойно позувала художнику, огорнулася простирадлом і пила чай, не звертаючи уваги ні на кого.
— Дозвольте представитися, — знову зупинився художник перед лицем Лади і заглянув їй в очі: — Леон Могилко, мистець. Перший раз у майстерні? Розумію. Мабуть, трохи дико. Безлад, накурено, гола дівка… Ах, ви ще не знаєте специфіки. І це чудово! Ви — чиста, юна, наївна… Ви, мабуть, думаєте: оцей розпусний дядько малює голу натуру… Та повірте, жодного сентитменту: мені що голу жінку малювати, що моркву чи яблуко для натюрморту. Під час творчого акту мені все одно, якого кольору в неї шкіра, чи сексуальний у неї бюст, чи звабливі сідниці. Головне — техніка, сюжет, композиція — одне слово, образ! Звичайно, коли закінчую роботу і дівчина не проти зі мною повечеряти, тоді я починаю бачити її інакше.
Здавалося, Леон говорив усе лише для Лади, бо дивився тільки на неї, ніби у кімнаті не було Ірки, ніби кудись пропала натурниця в прострадлі чи, зрештою, ніби випарувався в атмосферу Іван Павлович, який продовжував мовчки похитуватися у лозовому кріслі і попивати чорне вино. Леон ще трохи помилувався Ладою, а тоді заметушився:
— Вибачайте великодушно, геть запрацювався. У нас нині таке добірне товариство зійшлося. Іване Павловичу, ви не проти будете, якщо ми трохи посидимо разом, погомонимо?
Іван Павлович кивнув головою і загадково усміхнувся. Тісненько всілися за невеликим низьким столиком, кожен отримав у руку бокал з вином, навіть натурниця.
— А приємно, чорт забирай, коли дівоча краса і мистецтво поєднуються! — поважно сказав Іван Павлович, а Лада при слові «чорт» здригнулася.
Ще трохи — і товариство повеселіло, а кімнату наповнив легкий рожевий туман. І нестерпно пахло духами. А може, фарбами чи скульптурами. Іван Павлович блаженно усміхався почервонілим лицем, але ріжок на його голові Лада поки що не бачила. З натурниці раз-по-раз злізало простирадло, але вона була такою простою і природною, що на це ніхто не зважав. Ірка затято курила і без причин вибухала реготом. Леон щось плів усім і нікому про те, що натурниці Пікассо обовязково ставали його коханками — до або після інтимних стосунків: це і чудова Фернанда Олівє, і танцівниця Ольга Хохлова, розкішна жінка, яка стала йому ще й дружиною і народила йому доньку Марію; й інтелектуалка Дора Моар, і молода талановита художниця Франсуаза Жило, мати двох прекрасних дітей, яка була його останньою музою; і самовіддана та проста Жаклін Рок… Тільки Криволежа сиділа мовчки, глипаючи то на одного, то на іншого, і не знала, що говорити і як себе тут поводити.
— От дехто думає, — лепетала спяніла натурниця, натягаючи на повні груди край простирадла, — що натурниця — ганчірка для пензля. Неправда! Скажи, Леоне! Ти справжній мистець, а я тобі допомагаю шліфувати техніку…
— Заспокойся, лапочко моя, — слинив їй щоку своїми губами художник. — У тобі стільки творчої енергетики…
— Ну от що, — уперся обома руками в столик Іван Павлович. — Ви тут веселіться, а нам з Ладою переговорити треба. Люба дівчинко, утечемо від них у комірчину.
І він узяв за руку Ладу, та безвольно звелася і підкорилася цьому страшному чоловікові. Все у її душі затерпло. Це був якийсь гіпноз: дівчина слухняно пішла за Іваном Павловичем, котрий, видно, добре орієнтувався у цьому мистецькому просторі — він повів її прямо на глуху стіну, яка раптом розверзлася темним прямокутником і проковтнула їх обох.
Вони опинилися у тісненькій комірчині з єдиним віконечком під стелею, звідки сіялося густе, настояне на чудернацьких квітах світло. З одного боку під стіною рябів грубим полотном тапчан, а з іншого — стояв столик, де, наче в натюрморті, видно було надрізану хлібину, цибулину, рибячий кістяк і ніж. Поряд зі стіни над темно-синім умивальником стирчав кран, з якого капала вода. Яке призначення цієї кімнати — Криволежі важко було здогадатися, та й навіщо: вона тупо дивилася, як з крана капає вода.
Іван Павлович не церемонився: згріб Ладу однією рукою і кинув на тапчан. Глухо озвалося сухе дерево під грубим полотном. Дівчина тільки кавкнула. Але гіпноз не проходив. І цей чоловік з оголеними по лікті, волохатими руками про це, видно, знав. Тому не квапився накидатися на свою жертву. Взяв зі столу сірники, запалив один із них і пильно подивився на вогонь. Запахло сіркою. На обличчя чоловіка впала тінь. Сірник майже догорів, але чоловік простяг умираючий вогник до свічки — і вогник ожив, учепившись за нитку, яка пронизала віск. Запахло воском. Як у церкві…
Ладі здалося, що вона зомліла, знепритомніла, впала в кому. Їй важко було навіть поворухнути рукою, аби поправити плаття, яке при падінні оголило її ноги до самих трусиків. Годі було думати про сором — тут взагалі годі було думати. Іван Павлович оглянувся на дівчину — й очі його заіскрилися, губи скривилися у хижій посмішці. Він потягнувся до крана — і звідти залопотіла вода. Лада придивилася, але то була не вода, а кров! Червоні бризки роїлися над умивальником. Запахло кровю. Як на мясокомбінаті…
Таким же багряним зробилося лице Івана Павловича. З лоба, як це вже раз було, випнулися симпатичні ріжки, біла сорочка на чоловікові враз потемніла, а штани провалилися разом з туфлями кудись під підлогу. Криві волосаті ноги підтримували велику багряну голову, а позаду здригався хвіст. Ніздрі на голові роздулися — і звідти повалив дим. Запахло смаленим. Як у пеклі…
Потвора, яка щойно народилася перед Ладою, сполоснула руки під краном і простягла їх до дівчини: було виразно видно чорні ратиці, з яких скапувала кров…
І тут почувся раптом Криволежі голос бабці Насті: «Як ото побачиш, що то не хлопець, а чорт рогатий, перехрести його три рази і плюнь йому в рило!» Лада зібрала докупи всю свою волю і звела руку для хресного знамення. І з жахом зрозуміла, що вона не вміє правильно покласти оте знамення. Не вчили. Навіть бабця Настя не показувала. А треба ж правильно, бо не подіє! І Лада перехрестила, як уміла, як їй генетична память підказала, оту потвору, що вже нависла чорно над нею, помахуючи хвостом. Перехрестила тричі, а потім, зібравши усю свою слину докупи, виштовхнула її усім своїм єством у темну твар чорта!...
Темна твар з палаючиси очима вмить уся зашипіла, запінилась, а сама потвора, що перед цим ще була Іваном Павловичем, з гиком підстрибнула, вдарилась об низьку стелю і прилипла рогами до неї. Донизу звисали бридкі волохаті ноги та ще бридкіший на вигляд хвіст.
Невідома сила виштовхнула Ладу із тапчана, аж сухе дерево загуло. Дівчина схопилась на рівні ноги і, не дивлячись більше на потвору, пригнувшись, аби не зачепитися об той ненависний хвіст, кинулася до виходу. Двері, здається, самі відчинлися — і Лада вискочила у кімнату, заповнену задубілими скульптурами. Їх було так багато, що між ними важко було протиснутися. Ось якийсь цементний вершник замахнувся на неї шаблюкою. А тут дебела жінка у камяних чоботах занесла над нею серп. А там спортсменка із пишними стегнами перепинила дорогу веслом. Гіпсова голова вождя несподівано підстрибнула, впала їй під ноги і розбилася на шматки. Кремезний дід у куфайці схопив її кострубатими пальцями за плаття, аж воно тріснуло. Глянула Лада під ноги, а там поповзли сірі змії, а може, то були якісь шланги, а може, коріння дерев, які росли під вікнами цієї божевільної майстерні. Але вони слизьким, холодним, гнучким своїм тілом хапали її за ноги, кусали за стегна, розбризкуючи навкруг білу отруту. Лада вже не орієнтувалася серед цих ожилих потвор, які заповнили сутінкову, запилену кімнату. Проте й повертатися було нікуди і повертатися було пізно.
Криволежа вирвала в оптимістичного пролетаря молот і вгатила ним йому нижче живота. Скульптура пронизливо заверещала. Далі молот опустився на голову, мабуть, голови колгоспу, на чиїх грудях були виліплені ордени і медалі. Молот трощив усе підряд праворуч і ліворуч — так Лада прокладала собі шлях на свободу. Остання скульптура, по якій пройшовся молот, був… чорт. Невеличкий, як дворова собачка, він сидів біля дверей і хитро посміхався, обвивши свої ратички хвостом. Не тямлячи себе, дівчина з усього розмаху гепнула по тому чортові, і враз позаду неї, десь із тієї кімнати, з якої вона щойно вирвалася, пролунав нелюдський крик, який міг би роздерти душу кожного, хто його почув…
7.
Коли Лада опамяталася, то з подивом побачила навколо себе зелену соковиту траву, у якій барвисто процвітали дзвоники, волошки, ромашки та ще безліч інших не відомих їй квітів. Пекло сонце. Неподалік дика груша із рясними дрібними плодами заманювала у запашну тінь. Дівчина ступила в ту тінь і лягла на тверду землю горілиць. Вдивлялася у грушеву гущину довго, бачила кожен листочок, кожну гілочку, кожну грушечку. Від того вдивляння, здавалося, поволі здіймається вгору, відірвавшись од землі, уже погойдувалася між зеленого гілля — і ті теплі хвилі її заколисували, заспокоювали…
Перевернулася — і животом відчула коріння, яке, видно, у землі вже не вміщалося. Миттєво пройняв страх: хвости! Але відігнала острах. Усміхнулася сама до себе. Земля підпирала її груди, загадково дихала в лоно. Приємна млість оповивала тіло. Закрила очі і втопила лице у траві. Дрімота виглянула із-за шершавого стовбура і позіхнула.
То була мить. Каркнула ворона у верховітті — і повернула Криволежу до дійсності. Як у прискореному рухові кадрів кіно, бачила себе серед потворних скульптур, сірий тупик, з якого не було виходу, ветхий паркан із проломом, у який вона шугнула, дерева, викладені плиткою доріжки, паркові атракціони, підвісний міст через Тетерів, шум у вухах од вітру, глиняний схил, дерева, дерева, дерева, поле, трава, груша… Було тривожне відчуття, що вона тікала. Від кого? Від чого? А-а-а, чорт, хвіст, жах…
Прийшла до тями. Тяма була, наче похмілля. Ладу знудило. Трава сховала сліди знуди. Боліла голова. Хотілося холодної джерельної води. Хотілося додому — у прохолоду Полісся. Там багато джерел, там багато води… А що вона робить у цьому незнаємім полі під дикою грушею? Знову знудило. Невже завагітніла від чорта?! Непорочно! Як діва Марія! Тьху, справді якась чортівня…
Перевернулася знову на спину. Ну, що вона має на нинішній день? Літо. Спека. Два «хвости», як оті два чорні птахи у високості неба: не віддаляються, не наближаються — завмерли там і висять…
Скільки можна лежати під цією грушею? Лежання нічого не змінить у її житті. Відірвала половину тіла від землі — сіла, спершись спиною об грушу. Глянула поперед себе — те, що вона побачила, скоріше погнало кров по її жилах, у серці замлоїло, а губи розійшлися, відкривши рот. До Лади наближався… юнак. З крилами!
Вродливий ангел підійшов до ошелешеної дівчини і, як дитина, почав її розглядати.
— Ей, ти, — обізвалася Лада, — ти хто? Тебе хтось до мене направив? Чи може, я вже на небесах?
Ангел махнув крилами — прохолодою війнуло у розпашіле лице дівчини. Ангел усміхнувся — і на щоці у нього зявилися симпатичні ямки.
— Я — твій ангел-охоронець, — сказав він оксамитовим голосом. — Ти ж мене і покликала.
— Я? — не повірила Криволежа, але тут же засумнівалася: може, й кликала всіх своїх охоронців, коли тяму втрачала, коли геть сутужно їй стало.
— Повелівай! — урочисто мовив ангел. — До речі, мене звати Вася.
— Вася? — не повірила дівчина. — Хіба в ангелів є імя?
Ангел промовчав на це запитання. Глянув нудьгуючим поглядом у небо і перейшов до справи:
— Я знаю, що душу твою гризе. Але всі твої проблеми легко вирішити. Встань, візьми мене за руку — і полетимо справи залагоджувати. Тільки не бійся: зі мною нічого лихого з тобою не станеться. І польоту не лякайся — це дуже просто і приємно.
Лада звелася, непевним рухом простягла свою руку до руки ангела. Він обхопив її долоньку — і вони враз відірвалися від землі, аж у дівчини дух перехопило. Віддалялася внизу груша і ставала маленькою, виринуло русло Тетерева, круті береги річки, а за тими берегами — зелена курява дерев та будинки різної форми, сірі стрічки прямих і кривих вулиць. Лада із захватом дивилася вниз, на химерну, барокову панораму міста, у якому жила десь непомітно, як порошинка, як зернинка, не здогадуючись, що кілька років тому втрапила у це зелено-сіре гніздовище, у якому ще багато таких піщинок, як вона, скніють під безмежним небом і переймаються своїми мініатюрними пристрастями.
На краю цього дивного гніздовища почали знижуватися, увесь простір поволі звузився до маленького подвіря на околиці міста, де на стільці сиділа жінка в чоловічій сорочці та штанах і гладила чорного пса, який нашорошив вуха, очевидно, почувши вгорі шерхіт крил. Ангел і Лада легко торкнулися трави на подвірї, і Криволежа з подивом побачила перед собою викладачку росмови Повєткіну.
— А, Криволежа, ты меня и здесь нашла, — сказала жінка до Лади, але ангела вона, здається, не помітила. — Я ждала тебя.
— Ой, здрастє, — розгубилася дівчина.
Без макіяжу, без хоч якоїсь зачіски Повєткіна видавалась Ладі ще старішою, ніж вона її бачила на заняттях. Її лице було у зморшках, очі ледве блимали неживим світлом.
— А мне же всего сорок семь лет, — не знати чому сказала Повєткіна. — То училась, то диссертацию писала, а замуж не вышла, детей нет… Я такая одинокая! Слушай, Криволежа, я даже с мужиком ниразу не переспала. Я — девственница!
І по обличчю жінки потекли сльози. Лада не знала, чи то вони від досади, чи то від гордості.
— А ты вот — молодая, красивая, — продовжувала Повєткіна. — У тебя гибкое, молодое тело. Криволежа, разденься, я посмотрю на тебя, коснусь тебя, я поцелую тебя в твою упругую грудь — и ты получишь свой зачет.
«…твою мать! — подумала Лада. — І ця туди ж!»
Повєткіна заридала. Пес загарчав і гостро визвірився на дівчину. Але тут же Лада почула за спиною шелест крил ангела. Лице Повєткіної враз проясніло, вона раптом помолоділа лицем, руками, ногами і тілом. Невідомо звідки у неї в руках затріпотіла Ладина залікова книжка, як упіймана пташка. І Повєткіна проспівала:
— Криволежа, я ставлю тебе «отлично»…
І зробила запис у заліковці. Подув вітер, обняв не торкане ніким тіло Повєткіної, поцілував її в усміхнене лице, а потім підхопив Ладу і поніс її понад маленьким подвірям. У своїй руці дівчина знову відчувала міцну і надійну руку ангела Васі.
Летіли, а внизу місто почало западати у сутінки, вже у ньому горошинами взялися спалахувати вогники, і скоро це людське гніздовише перетворилося на велетенське тіло, всипане безліччю хворобливих прищів. Вони то розсипалися безладно, то тяглися лініями, то мерехтіли нервово і спорадично — і не було місця, де їх би не було.
Нарешті ангел, давши Ладі можливість подивитися на незвичне, всіяне сліпучими вогнями тіло міста, впевнено потяг її до високої вежі, котра наскрізь світилися, як решето. Ще мить — і вони дивним чином, без стуку і грюку опинилися в одній із кімнат тієї вежі.
Та кімната мала занедбаний вигляд. На столі при світлі тьмяного абажура хаотично порозповзалися кусні хліба, шматки сала, надгризені помідори; там роззявила щербатий рот бляшанка з-під кільки, там валялися пакетики використаного чаю, стояло декілька порожніх скляних банок, а понад усім тим возвишалась відкоркована пляшка вина. Все те незрушно застигло на простеленій через увесь стіл газеті — несвіжій, заплямованій, обскубаній по краях, а за форматом вона була, либонь, із радянських часів — може, навіть московська «Правда».
Стіл був трохи освітлений, тому й першим привернув увагу Криволежі. А коли вона перевела свій погляд убік, то побачила у сутінках на дивані довготелесого викладача логіки Туфленка. Він лежав горілиць і в першу мить видавався мертвим, бо очі були закриті, лице випнуте і незворушне — здавалося, що цей чоловік і не дише. Туфленко був без окулярів, у яких звикла його бачити Лада в університеті, тому навіть засумнівалася, чи це справді викладач логіки. Та й одягнений він був якось дивно: без галстука і костюма, у чорних спортивних штанах та облізлій і розлізлій тенісці. До того ж босий: його величезні ступні не вміщалися на дивані, тому випиралися на бильце. На підлозі біля Туфленка валялися якісь книги, списані аркуші паперу; книги були на полиці, тьмяніли у шафі з розбитим склом. Підлога була така зачовгана, що важко визначити, якою фарбою вона колись давно фарбувалась. І весь цей хаос, і весь Туфленко були оповиті застояним повітрям, у якому змішалися у ядучий букет запах цвілі, дешевого вина і сечі.
Лада мимоволі потяглася пальцями до носа. Не думалось, не гадалось, що доведеться отаким побачити Туфленка, який вимагав твердого й осмисленого знання категорій логіки, а коли студент їх не знав, то багровів, тупотів ногами, бив кулаками по дошці чи по столу і кричав: «Тупаки! Примітиви! Ембріони!» Зараз він лежав мирно і смирно.
Він часом не вмер? — занепокоїлася Лада.
Підійди ближче, — мовив ангел Вася, — і ти все зрозумієш.
Лада ступила кілька кроків до дивана. Сморід пререгару і сечі став чутнішим. «Боже!» — відсахнулася Криволежа. — Та він же мертвецьки пяний! Та ще й устявся…
Штани у Туфленка в одному місці справді мокро темніли. Лада відступила назад, бо тугий клубок десь зі шлунка поповз їй до горла.
— Зараз я приведу його до тями, — сказав ангел.
Щось він там за спиною у Лади гикнув — і Туфленко раптом заворушився, глипнув безтямно балахуватими очима, але, видно, не зрозумів, хто до нього завітав до оселі. Поникав рукою по підлозі — мабуть, окуляри шукав. Ті окуляри і справді валялися під столом, але вони, очевидно, були сьогодні потрощені величезними пятами викладача логіки.
— В Маркса-Лєніна мать!.. — забурмотів Туфленко, зводячи своє довге тіло над диваном. — Хто тут?
— Криволежа Лада… — ледве писнула дівчина.
— А, з хвостом прийшла? Одпускаю гріхи твої, бля… Налий мені вина, ставлю тобі залік — і вматувай!
Вмить на столі серед обїдків засвітилася Ладина залікова книжка. Криволежа глянула — і побачила, що логіку їй уже зараховано. Схопила ту книжку однією рукою, а другою булькнула у гранчак вина Туфленкові. Підкоряючись законам логіки, викладач намацав гранчак, притулив до губ і вдихнув чорне вино. Десь поміж книжок ухнула сова та обізвався сич. Туфленко переламався у попереку і знову упав на свій пролежаний і простяний диван.
У наступну мить Лада знову відчула легкість польоту, але не встигла зітхнути від переміни декорацій, як знову опинилася на траві під грушею, звідки її забрав ангел Вася.
Оглянулася навкруги, але ангела ніде не було. «Може, привиділось?» — подумала. Але тут же відчула у руці твердь залікової книжки. Відкрила — і на своє превелике здивування побачила, що з росмови у неї «отлично», а з логіки — «зарах». «Таки не привиділось!» — зраділа. — Але хіба таке буває — ангел, політ, звисока побачене місто? Як у казці!»
Вийшла із тіні груші і враз на щось наступила. Спочатку здалося, що то корінь груші, який вийшов назовні, бо вже не вміщався у кореневищі дерева. Але ні. Під ногою у Лади був… хвіст! Такий собі окремий хвіст, продовгуватий, з китичкою на кінці, сухий, нерухомий, мертвий.
Дівчина засміялася голосно — прямо у сині небеса, переступила той нікчемний хвіст і бадьорою ходою попрямувала до пішохідного мосту, що вів до міста.

Марина Мисливець. Хвіст. Повість / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.54-70.

Яніна Сафан. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)

Яніна САФАН

Назустріч долі
Забула про ніч, принаймні їй так здавалося. Вона взагалі часто не могла зрозуміти в якому світі живе сьогодні, в тому, що наснивсь, чи в тому, що не хотіла бути. Приступи болю завжди приходили випадково. Як і коли вони мали настати, вона ніколи не знала. Жодного симптому чи натяку, просто однієї миті біль наскрізь пронизував, як електричний струм.
«Сьогодні неділя, сьогодні вихідний…….забуду щем, забуду біль…лише музика».
Черговий анекдот, аж раптом біль. Він застав її у клубі, в той момент, коли навколо гриміла музика, а поруч були веселі усміхнені, хоч і мало знайомі люди. Вони були до неї доброзичливі і водночас вона почувала себе чужою. Та всі щедро наливали вино і уже після 5 келиха, відчуття сорому і невпевненості почало відходити…аж раптом біль. Струмовим, секундним розрядом пронизав усе тіло, вона навіть не встигла видихнути, як пройшов другий розряд. Все, потрібно було йти з цього гостинного приміщення, бо далі могло бути гірше. Та, власне, коли вона піднялася, ніхто особливо не звернув уваги на її раптовий відхід, серед гучної компанії +1, -1 людина мало що значила.
На вулиці було холодно, біль ніби притупився, але вона знала,що це лише підготовка до наступної, сильнішої хвилі. Нарешті таксі, вона з полегшенням сіла до авто, ще мить і вдома.
«Завжди сняться похорони…ні, мерців не видно, лише труну. Завжди все чорне, а процесія поховання чомусь відбувається вночі?!»
Коли водій зупинив машину, вона ледь відкривши очі, побачила лиш темряву. Хотілося лише води і швидше додому, там таблетки і там життя…звук свого стогнання розрізнила не одразу, бо шум в голові заглушував усе навколо. А потім був біль і чиїсь руки, що грубо переминали, неначе тісто, її тіло, і гидкий запах смаженої цибулі. Все змішалося, засвистіло, спалахнуло і…вона полетіла у чорну прірву.
«Люблю квіти, особливо ранньою весною, коли ще все спить, і лише вони, як промінчик надії серед загального холоду і мороку дарують посмішку і надію.»
Уранці сонце зійшло неймовірно гарно. Надія Митрофанівна зазвичай виводила пастися свою кізку десь під полудень, але цього разу таке сонячне світання змусило її підняти свою сонну Мальвіну раніше на пасовище. «От, Світланка прийде, а мене нема вдома..потрібно швидше», — шамотіла до кізки бабуся, шукаючи палицею кращу дорогу. Мальвіна лише сердито фиркала і повільно чалапала по мокрій росі.
«Хотіла стати режисером…людські історії, душі, стосунки — це щось неймовірно високе, загадкове і водночас, таке буденне. Хіба не диво, адже лише одна фраза може змусити сотні людей очистити свої душі, чи, навіть, повернути до життя.»
Мальвіні вже хотілося додому, зовсім сутеніло, і вона безпорадно тикала мордочкою у тіло своєї господині. Але та не піднімалася, а все сиділа серед кров`яної трави, над свіжим, бездиханним і страшенно понівеченим тілом молодої дівчини, дивлячись на її зведені судомами руки та ноги.
«Сьогодні я бачила сон. Ціле квіткове поле ромашок, і я серед них, але жодної не можу зірвати. Аж раптом чийсь голос сказав: «Ходімо зі мною, до світла…і я відчула дотик руки». Бабуся сказала, що то моя доля мене шукає. »
Вона була вся уквітчана, біле вбрання сліпуче контрастувало на фоні чорної труни. Сьогодні було її весілля, сьогодні вона йшла у нове життя, на зустріч долі.
 Після похорону Надія Митрофанівна втомлено опустилася на Світланине ліжко, і відчула щось тверде, під ковдрою лежав тоненький зшиток. Взяла окуляри, розгорнула на останній запис.
«Чомусь прокинулася з відчуттям щастя. Певно сьогодні я нарешті зустріну свою долю, зустріну його».

Яніна Сафан. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.52-53.