Валя ГЕРАСИМЧУК
Сон
Ганні уже кілька ночей сниться один і той же сон. Маленька дівчинка грається у житах синіми волошками. Вона, сміючись,
підкидає квіти вгору і намагається впіймати їх. Її сміх розливається у голубому небі і, здається, разом із волошками, мало не торкаючись сонця, падає додолу. Квіти зі сміхом вкривають золотисте тло жита голубими краплями кольору. Дівчинка збирає усе
більше і більше квітів. Вона, як вітер, пірнає в жита у пошуках прекрасних польових дарів. Зараз її чути тут, зовсім близько, через кілька секунд дівчинка сміється уже далеко і до вуха долітають лише уривки звуків. Ось вона виринає із жита з цілим оберемком волошок, таким великим, що за ним її майже не видно. Легкий змах – і квіти розсипаються у синяві безмежного неба. На секунду завмирають у повітрі і летять додолу голубим дощем. Сміх дівчинки дзвенить веселою мелодією і карбується у пам’яті. Легкий літній вітерець куйовдить її чорне волосся і білу сукню, таку саму, яку Ганна носила у дитинстві. Це була єдина сукня, яку іще встигла пошити їй мама. Це вбрання під сонячним промінням виграє переливами вранішньої роси. Усе – кожна деталь, кожен листочок, травинка – сміється разом із дитиною. Колосся, хвилюючись, підігрує малій, заохочує її…
Раптом сонце потьмяніло, колосся зупинилося, квіти перетворилися у краплини крові. Із гуркотом починає підійматися земля. Колосочки зловісно хиляться до дитини і намагаються обплутати її руки, ноги, тіло. Дівчинка кричить і цей крик летить у безвість. Дитина викручується зі смертельних обіймів і біжить, ні, вона летить геть від зловісного жита і пірнає у сад.
Прекрасний сад вражає величезними розмірами стовбурів і гіллям дерев, на якому висять неймовірної краси плоди. Яблука, груші, сливи, вишні – усі вони масивні і важко звисають донизу. Дівчинка переляканими очима оглядає і дивується загадковому саду. Заходить у глиб. Величезне гілля, зелене і розкішне, так і проситься звільнитись від плодів. Мале простягає руку до найближчого яблука і тут, ніби дерева тільки цього й чекали, їх гілля починає тягнутися до дитини. Воно обвиває маленьке худе тільце. Ось уже обплутані щільно її ноги, руки… Плоди, нахиляючись, давлять її своєю масивністю… Дитина задихається, вона не може поворухнутися, не може крикнути. Її груди міцно обплетені вітами, вона хоче вирватися, пручається з усієї сили…
Ганна прокинулася у жасі. Її тіло було міцно обкручене ковдрою. Немов навмисне хтось узяв, як мумію, і оббинтував, готуючи для вічності. Вона звільнилась, ступила босими ногами і відчула приємну прохолоду, яка електричним струменем пройшла по її тілу. Підійшла до вікна і розвела занавіски.
На вулиці було ще зовсім темно, вірніше, сіро через сильний туман.
Осінь повністю вступила у свої права і встигла добре нахазяйнуватися. Дерева невеличкого парку, що проглядалися з її вікна, були уже повністю голі. Вони простягали свої спрацьовані покручені руки до неба, як грішники у молитві. Листя повністю вкрило землю. Воно вже не шаруділо під ногами, втратило свої яскраві кольори, а подекуди починало перегнивати. Раз по раз із туману вигулькували тихі постаті і знову пірнали у сіру імлу. Вони проходили тихо-тихо, ледь потривоживши сіру завісу.
Ганна уважно вдивлялася у ті темні постаті. Раптом там з’явиться той, кого вона хотіла б побачити найбільше. Підійде, простягне руку і вони разом забудуть про похмуру осінь, про сірий туман, і закрутяться у танку божевільно прекрасної музики. Ця музика буде особливою. Тією музикою, яка живе у голові Ганни разом із минулим. Через стільки років вона пам’ятає кожен порух, кожен зойк скрипки, як тоді, ще у музичній школі. Минули роки, а музика й досі бринить у її свідомості, хоч Ганна ні разу після випуску не взяла інструмента до рук. Скрипка висить у неї на стіні як данина часу і припадає пилом.
Ганна відчула холод. Швидко накинула халат і пішла на кухню, де приємно лоскотали ніздрі запахи кави і гарячого сніданку. “Мишко постарався “, – з гіркою усмішкою подумала Ганна .
З першого ранку їхнього подружнього життя Мишко прокидався першим, готував сніданок і ще до того, як Ганна вставала з ліжка, ішов на роботу. Він завжди виходив раніше, щоб іще трохи поблукати ранковим містом. Михайлові дуже подобалося місто вранці. Тоді воно здається сонним, а тому спокійним і тихим. Тільки де-не-де прошмигне машина, стукнуть двері хлібної крамнички, звідки уже приємно пахне рум’яним хлібом. Підмітає тротуар двірник. Тихо, поволі працює він з мітлою, час від часу зупиняючись, щоб пропустити поодиноких перехожих. Кругом тихо.
У Ганни сьогодні був вихідний день і вона дозволила собі прокинутися пізніше від звичайного. Поснідавши, швидко одягнулася і попрямувала до парку. Їй дуже подобалося гуляти парком, особливо восени. У цю пору року тут завжди було мало людей. І сьогодні, весь оповитий туманом, він нагадував якийсь незвичайний, напівказковий і напівфантастичний світ. Здавалося, що кожна постать, дерево, силует були схожі на тіні забутих предків .
На лавці вмостився фотограф. Він перебирає якісь фотокартки. Майстер робить це повільно і дуже тихо, як привид, що сів відпочити і подивитися на свою роботу. Ганна підійшла до нього і запитала :
Чи давно Ви уже тут ?
Так. Майже століття. Хочете поглянути? Дивіться, не бійтеся. Це фотографії часів першої світової. Я їх сам робив. Бачите, скільки крові. Шкода, що вони не кольорові, було б краще видно.
Ганна поглянула, і їй здалося, що ці фотографії ожили. Вона почула зойки поранених, запах газу, диму, гуркіт. Все зливалося в один могутній і страшний крик війни. Дівчина із жахом випустила із рук листівки. Вони впали додолу і розчинились у вогкому і гнилому листі.
Раптом Ганна почула музику, ту саму, яку вона пам’ятає ще зі школи. Щось защеміло у її серці, щось стрепенуло усе її тіло. Вона, як зачарована, пішла на звук. Алеї у парку були безлюдні і ніяк не можна було вловити, звідки чутно музику. Здавалося, що ця музика всюди. Вона розчинялася серед дерев і алей разом із туманом.
Заскрипів старий дуб і дівчина глянула в його бік. Він посміхнувся до неї і почав про щось шепотіти. Ганна ледь-ледь вловлювала його слова. Дерево шуміло про якогось Богдана, а потім про Тараса. Дівчина нічого не зрозуміла, і тому пішла далі. Здавалося, що музика звучала десь недалеко, мелодію було чути усе чіткіше і чіткіше. Ганна почала йти швидше. Аж тут її зупинив художник. Веселий, у смішній шапочці, він нагадував персонажа із мультфільму.
– Ганно, твій портрет уже готовий.
– Я не замовляла ніякого портрета.
– Ні, чому ж, поглянь.
Художник повернув до неї один із портретів. Справді, на ньому була вона. Чорні пасма волосся важко спадали на худі плечі. Зелені очі дивились кудись у бік. На тонких устах сіяла усмішка. На ній чомусь були бабусині сережки із дорогоцінного зеленого каміння, яке навіть на портреті виблискувало незвичайним, майже фантастичним сяйвом. І сукня була не її, а бабусина теж.
– Я не позувала Вам, – знову заперечила Ганна.
Війнув вітерець і художник зник, зникли і портрети.
Раптом десь із-за дерев вирвався дитячий сміх. До ніг Ганни підкотився м’ячик, такий самий, який вона мала у дитинстві. Дівчина нагнулася і взяла м’ячик до рук. З одного боку він був забруднений у фарбу, яка ще навіть добре і не висохла. Ганна згадала, як вона, ще маленькою, колись, бавлячись, необережно кинула м’ячем у щойно пофарбований паркан. М’яч відскочив і впав, вдаривши дитину. Це був саме той м’яч і такого ж кольору фарба.
– Аню, завжди ти кудись влізеш. Ну хіба ти не бачила, що татко щойно пофарбував паркан? І що з тебе виросте? Коли ти станеш дорослою? – почула Ганна .
Вона стрепенувшись, кинула погляд у ту сторону, звідки було чути голоси .
Із-за дерев випурхнуло чорняве дівчисько.
– Тьотю, віддайте м’яч.
Дитина дивилася на Ганну великими зеленими очима і посміхалася.
Аню, не чіпляйся до людей, – сказала молода жінка і підійшла до Ганни.
Мамо, – прошепотіла Ганна і випустила м’яча із рук.
Дівчинка підхопила його і побігла, бавлячись уздовж алеї.
– Перепрошую за неї, вона у мене така неслухняна, – сказала жінка і попрямувала за дитиною.
– Що зі мною, де я? Я божеволію…
Музика з наростаючою силою наближалася до слуху Ганни. У дівчини мимоволі виникло бажання іти на ці звуки, щоб влитися у них і розчинитися думкою в цьому мелодійному шумі. Ганна безупинно брела углиб парку. ”Господи, допоможи мені дійти, я хочу бути із цією музикою, я хочу бути щасливою, я хочу жити з минулим! Допоможи мені не втратити себе у цьому тумані”, – думала дівчина.
Раптом серед сірої імли Ганна побачила на лаві дві постаті. Хлопець і дівчина грали на скрипці. Це були молода Ганна і він, юнак, якого вона кохала і досі. Вони обоє грали на скрипці і їхня музика лунала як одне ціле. Вона спліталася в єдину гармонію природи і душі. Ця музика лилась із найпотаємніших куточків їх сердець.
Ми обов’язково зіграємо разом на сцені, і нашу музику будуть слухати тисячі закоханих сердець, –сказав хлопець, дігравши, і обійняв дівчину.
Обов’язково, – прошепотіла юна Ганна йому у відповідь і їхні уста злились у поцілунку, такому палкому, який буває тільки вперше.
Ганна опам’яталася. Вона стояла серед якоїсь невідомої їй алеї. Навкруги нікого не було. Уже вечоріло і ставало морозно. Люди розійшлися по домівкам. Ганна теж попрямувала додому. За руки і щоки пощіпував мороз і вона щільніше загорнулася в пальто.
– Невже це все мені здалося, – думалося Ганні. – Цікаво, де він зараз? Чи пам’ятає про нашу мрію? Все ж таки це була прекрасна мрія нашого дитинства.
Тільки тепер Ганна помітила, що вона дуже змерзла. На вулицях посвітлішало від вогнів крамничок. Ганна поспішала через освітлену вулицю додому. Мороз сильнішав, і вона швидко пірнула у під’їзд. Швидко відімкнувши квартиру, штовхнула двері. Мимоволі глянула, чи є Мишкове пальто. Воно по-звичному висіло трохи незграбно. Але поряд було ще чиєсь.
– Ганно, це ти? До тебе гості, – гукнув Михайло.
Ганна підвела очі. У коридорі стояв Богдан. Він майже не змінився. Хіба що трохи виріс і змужнів .
– Здрастуй, – сказав Богдан. – Ти чарівна як завжди. У мене є до тебе пропозиція. Ти не проти згадати нашу роботу? Є можливість представити її у одному з концертів.
Ганна стояла і мовчала. Її очі були повні сліз.
Валя Герасимчук. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.24-28.
