Роман Рой. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Роман РОЙ

Цинік
Нікому не присвячується…
Сьогодні сорок перший день як між нами почався цей бразильський серіал. Так, рівно сорок перший. Всі ці важкі дні памятаю до найменших дрібниць, кожен з них я старанно нанизував на мотузку, і тепер вони просихають в понурій кухні над газовою совдепівською плитою. Нічого, все буде добре, ось тільки знайду соломину, вхоплюсь за неї та врятую себе, її цілком вистачить… А потім пройде дуже багато часу й людей…
… Я перетворюсь на безпомічне і божевільне згасаюче сонечко; від сміху розмахуватиму плутаною, сивою гривою, згадуючи «наші» дні, якщо ти доживеш до цього часу і збережеш память, то приходь — будемо сміятись над собою разом, своїми гнучкими беззубими ротами.

Більше ніж надія
Сьогодні мені снилося, що ми з братом партизани, обідрані але цілеспрямовані, загнані будь-яким шарудінням, будь-якою розшарпаною місцевістю. Діти-партизани. І коли ми пробиралися через вузькі численні грати в підвал, у якому вбачали своє спасіння, вже тоді було відомо, що нас неодмінно знайдуть і витягнуть звідти. Але не зважаючи на це, ми пробиралися все далі, протискували крізь металеві прути свої тіла допомагаючи один одному і просувалися вглиб чорноти, шукаючи на її дні спасіння, якого, все ж таки знали, що не віднайдемо.

Залежність
Мільярди електронів починають бомбардувати скляну поверхню, яка від цього миттєво спалахує, саме в цей момент зароджується мінлива картинка, саме в цей момент зароджується світ, який майстерно пропустили через призму замовлень; людина сідає перед екраном — глибоко в її очах зявляється світлий прямокутник. В ньому радіють і сміються люди, в ньому люди дають поради людям і знову сміються, сміються, сміються. Люди в прямокутнику народжують один одного і сміються, вбивають один одного і теж сміються, вони розфарбовують все довкола яскравими кольорами і щось гучно вигукують але вигуків не розібрати, всі їхні слова змішуються з загальним сміхом, з гігантськими написами, з музикою, з траурними процесіями й розкритими ротами різнокольорових правильних людей…
Відкритість поверхні очей максимально збільшується, вони вбирають цей світ, що променями протягується крізь простір кімнати, мов нитки. І здається, що нікому не вдасться пройти через цю ниткову перешкоду, крізь цей щільний потік світу не спричинивши якоїсь страшної катастрофи, чогось незворотного і руйнівного.
Так проходять дні, проходять ночі, вони починають забуватись віддаляючись настільки далеко, що тим самим виходять за межі памяті. Вони схожі на супутники, які виходять за межі звязку з Землею. Втрачається необхідність в їхньому цілком недоречному запамятовуванні. Дні і ночі, роки й десятиліття досягають міжгалактичного простору і без сліду розчиняються в ньому. Безмежними ешелонами вони прямують до зникнення…
А широко розкриті очі все тримають ціль, демонструючи снайперське терпіння. В них життєво мерехтить світлий прямокутник. Зіниці переймають цю прямокутність і вже не знаходиться різниці між нею та округлістю. Світ зливається в суцільну пляму, відмінностей, різноманіття в ньому не існує. Лише гострі штрихи, лише ламані хвилі, лише сірий сніг. Тут все вічне, тут смерть поборов замкнений потік одноманіття.
… Хтось тінню виростає за спиною глядача… це самий далекий, самий не заний родич з всіх самих далеких та самих незнаних. Своєю далекістю він взагалі ставить під сумнів будь-яке відношення до людини перед собою. Але раптово згадавши якусь дрібницю, невідомий родич нервово трусить кінцівками і поспішаючи зривається з місця. Заплутавшись в чомусь ногою, він так само нервово смикає нею; не зважаючи на цю дрібну дротяну перешкоду він продовжує рухатись далі, він зникає так само швидко як і зявився, залишивши по собі наслідки, від яких потік світу неочікувано перервався…
Довкола западає тиша і лише старий мідний годинник співає свою одвічну пісню над зблідлим мерцем, над його скляними вільними очима.

Відчуття
Ця ніч дарувала полегкість, і я хотів лише, щоб зараз не розпочалася війна, бо як все таки добре почувати себе вільним від усіх і кожного, бути залежним тільки від самого себе та відчувати життя, яке пронизує абсолютно все. Як натхненно лежалося на ліжку в цій непроглядній темряві..!
А довкола мирно сплять люди, і їм сняться сни, в той час, як на протилежній стороні планети — день, і там люди метушаться проявляючи свою життєдіяльність. А на полюсах холодно, там багато снігу, і я, радіючи, зігріваюсь думкою про мяке хутро, а в Африці жарко, Африка переповнена жовтим кольором і, посміхаючись, я згадую сніг, проти якого щойно боронився. А за планетою простір і інші планети, а далі ще більший простір й інші сонячні системи і знову простір, простір… і інші галактики та їхні скупчення, і скупчення скупчень… і кінця не видно і кінець не зовсім то й зрозумілий… А я лежу в темряві на своєму старому ліжку, натхненний життям, і мені легко, хоч я й боюся щоб зараз не настала війна, боюся щоб спалах не прорізав спокій і на горизонті не зявився атомний гриб, бо тоді ця ідеальна конструкція буде зруйнована, буде зруйноване її усвідомлення, яке зараз так гостро відчувається в цій непроглядній спокійній тиші.

День знань
Якось раптово настало перше вересня, і я лякаючись зрозумів, що давно не ходжу до школи. Я відчув — я живу, я живу вже не перший рік.
Перше вересня настало немов хтось клацнув пальцями, показуючи фокус, і я двадцятилітній зявився тут, мовляв, ось він я — зустрічайте; а на мене спокійно дивляться люди, для яких я давно знайомий, і їм ніяк не можна пояснити, що саме в цю мить все розпочалось.

Попіл ідей
Калямов зачинив балконні двері, що відчинились протягом і сів за стіл.
Так, добре було б написати щось свіже, сильне і глибоке — потрібна нова ідея, тільки нова. Але як багато всього написано до мене, та й пишеться в цю хвилину... Треба взяти всі можливі варіанти і відняти від них раніше використані, а чи багато залишиться, де шукати обєктивну відповідь на це, та й чи існує обєктивність в такій тонкій справі? Ну припустімо, що певна супер-ідея вже знайдена, але чи можу я бути впевнений, що в цю мить її не знайшли ще кілька десятків, сотень, тисяч людей? Можливо ідеї приходять в міру їх досяжності людству, в міру їх черговості, за якимось порядком, як же тоді витягнути те, що поки приховано за цим порядком?
Двері балкону знову відчинились. Калямов зітхнувши встав, притиснув двері і знову сів за пошук та роздуми.
Отже ідея... так, саме ідея. А чи настане час, коли вони вичерпаються повністю і крапка? Швидше за все — ні, за умови, що людство буде розвиватись, і в міру зростання розвитку буде пропорційно надходити кількість нових ідей. Але ж людство складається з поодиноких індивідів, а чи означає це, що я — Калямов, сидячи тут у своїй квартирі, за своїм столом і не в силах знайти нову ідею, що я далі не розвиваюсь? Можливо, але ж я шукаю й розумію, що шукаю щось нове, отже, мій розвиток не повинен був зупинятись...
Можна ж писати красиво, навіть вишукано або грубо, але смішно, а можна комбінувати і змішувати, тільки все це не те. Потрібна нова ідея. Багато хто писав красиво — це як прекрасна зовнішність, чи запамятають їх за красу? На довго — звичайно ні, але варто старому, лисавому товстуну з поритим життям лицем знайти оригінальну, унікальну силою та незвичністю ідею, як його запамятають і навіть визнають велетом розуму. Завертять його думки з аханням та захопленням або заздрісною прикрістю, скажімо: «Чому не я додумався до цього». Як все це дивно...
Калямов поклав голову на руки і напружено думав, закривши очі занурився у свої думки. Він згадував вже відоме йому, шукав відростки від цього відомого в надії вийти на новий шлях, включав логіку, навмання зєднував речі, факти, явища. Годинник рівномірно і розважливо лічив секунди, відбиваючи спокійний ритм. Калямов занурився у вязку дрімоту і заснув.
Він бачив землю, і людство, і багатьох незнайомих йому людей, заводи, фабрики, поля... так, саме поля, на яких росла пречудова пшениця, величезні кавуни, дині, картопля, а в центрі полів стояв маленький заводик з величезною трубою в небо — ця труба, великою кількістю диму, що викидався, створювала білі, пухнасті хмари. Сонце світило ласкаво та мяко, а через поля тягнулися з всіх сторін світу до заводика стежки, навіть не стежки, а дороги, цілі траси. Навантажені папером вантажівки підїжджали до приймального пункту біля заводу, скидали свій вантаж і звільнившись від тиску безлічі книг, зошитів, рукописів, окремих листків та іншого паперу відправлялися назад за горизонти…
Калямов бачив себе вченим з борідкою і в округлих окулярах за трибуною. Він палко виголошував промову на тему якогось прориву, нових експериментів, успіхів. Суть все ясніше долинала до свідомості: «Нові експерименти показали, що думки перетворені в добриво шляхом спалювання паперу, який містить їх на собі, спричинює до величезного поліпшення зростання культурних рослин, навіть класичний перегній не витримує конкуренції... Нами створені сортувальні пункти для поділу думок за новизною, актуальністю, правдивістю, чистотою, благородністю та багатьма іншим критеріям. Такий поділ матеріалу на фракції має на меті ефективніше використовувати це нове революційне добриво...» далі пішли діаграми з таблицями... ревучий зал... оплески... вигуки «Ура!», «Геніально!», «Це прорив!» і подібне.
... Все обернулося, і випливли попередні невимовно багаті поля з неймовірно дебелими рослинами. З заводика виліз до пояса роздягнений, розчервонілий і лискучий на сонці, міцно збитий дядько й закричав до водія найближчої вантажівки:
— Всё! Ти останній — вивантажуй. На сьогодні вистачить, — підійшовши до стовпа, що стояв поблизу, він зняв з гачка рацію, і динамік нагорі монотонно прогудів: — На сьогодні прийом думок тут закінчено, прямуйте до найближчого пункту.
Почулося незадоволене бурчання з кабін. Один водій висунувся і пробасив:
— А ти спробуй списати паперу на цілу вантажівку, та ще й чекати сплати за таку працю поки ви надумаєтесь її спалити. Завод би розширювали, склад розширювали, а то творці взагалі перестануть віддавати нам результати своєї праці і знайдуть їм куди краще застосування, — він закашлявся і втерся кулаком.
— Не я порядки призначаю, — відповів дядько, — я тільки спалювач, на сьогодні прийом закінчено! Приїжджайте взавтра або прямуйте до іншого пункт, — він розвернувся і, відкривши двері з яких зявився, потонув у диму. Двері зачинилися, все стало як і раніше. Вантажівки почали ліниво розвертатися і відїжджати.
В просторі зачулося гудіння. Звідкись зявилась безліч білих кукурузників, які проходили над землею рівними рядами, розвіюючи світло-сірий пил — повітря стало брудним, туманні сутінки спускалися на землю новими й новими хвилями. Незабаром за ними зявилися інші — сині кукурузники, важко пролітаючи за попередниками, вони почали розпилювати воду змиваючи всю похмурість місцевості, кожен новий захід повертав панорамі попередній вигляд. Сонце грало на полях жвавістю переливів, рослини, що колихалися вітром, спокійно шаруділи швидко вбираючи в себе першокласний сорт думок та ідей...
Калямов прокинувся від протягу, який відчувався потилицею. Кілька миттєвостей сидів просто вдивляючись в стіну напружено згадуючи всі подробиці. Він взяв листок і став писати намагаючись не впускати найдрібніших деталей, дописуючи другу сторінку, обірвався на слові і замислився, в цю мить противно задзвонив телефон. Калямов схопився, підбіг до апарата:
— Слухаю, — нервово вимовив його сухий голос.
— Боря, здрастуй. Неводов турбує, — і він тихо хрюкнув.
— Ну чого тобі? Від справи відриваєш, давай скоріше.
— Ти не повіриш, що я придумав — це геніально, Калямов, — в слухавці залунало задоволене хихотіння, — це тобі не переробки написаного, не перекладання кубиків, це свіжий вітер в степу, рослинність, що пробилась в посуху, це біла цеглина…
— Та по-людськи кажи що там в тебе скоїлося! — обірвав Калямов, все більше й більше роздратовуючись.
— Ідею, ідею я знайшов, дорогий ти мій, свіжа, нова, цікава річ виходить.
— Вітаю, але мені-то що до цього? Я зайнятий!
— Не поспішай, не поспішай, ти ж ще нічого не знаєш, — і Неводов швидко забубонів: — Все полягає у відкритті одного вченого, який приходить до висновку, що думки записані на папері й перетворені на попіл являють собою найкраще добриво. Згодом ці перероблені думки, які ділять на різні групи за ефективністю своєї дії, розвіюються над полями, від цього одержують величезні, чудові врожаї. Можна навіть голод усунути, тільки б думок вистачило у людей і це воістину...
Приголомшений Калямов поклав слухавку не вірячи своїм вухам. Як таке може бути? Він стояв над телефоном, дивився в дзеркало і потираючи підборіддя шукав відповідь. Але тут телефон знову задзвонив, Калямов здригнувся, зняв слухавку і поклав її на тумбочці біля апарата. Слабко доносилось:
— Боря, щось перервало, я не закінчив, ти мене чуєш? Боря, алло... — і потім залунали тихі впевнені гудки.
Калямов підійшов до свого робочого столу і в нього вирвалося:
— Еех... Ось тобі й ідея..! — після чого, кілька секунд розгублено вагаючись, схопив листок списаний дрібним почерком, стиснув його в руці та впевнено попрямував на кухню. Тут дістав з буфету металеву супну тарілку, відшукав сірники, широко відкрив кватирку і підпалив у тарілці «свої» думки. Вогонь, що поглинав тендітний папір, помалу згасав, а розчарований чоловік дихав гидким димом, що розійшовся по кухні, і в його голові крутилося: «Чи була ця ідея хоч трохи оригінальною, хоч трохи цікавою..? Тільки вже зараз вона виглядає такою старою і нестерпно зрозумілою, настільки замацаною іншими, що потемніла як від часу мідна монета». Калямов стояв і думав про новизну, повторення, користь, а потім взявши тарілку, скинув попіл в горщик до старого кактуса й полив водою; нехай рослина відповість на всі запитання…
Він поплентався назад в кімнату, ліг на диван і дуже швидко піддався втомі, ось тільки більше йому нічого не снилось.

Роман Рой. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.125-129.

Ольга Расовська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Інструкція з патріотичного виховання молоді, або як стати вільною
Є лише декілька речей, які здатні безпомилково визначити твій вік: улюблена кавярня, мяка дитяча іграшка, що її завжди тримаєш під подушкою, і твоя фанатична мрія. Нещодавно моя мрія майже не збулася. Коли думаю про це, мені просто здається лячно. Не писала би зараз цих мемуарів, а вважала б себе біглою українкою, якій на мить через якісь там проблеми захотілося стати кіпріоткою. Дійсно, вийти заміж за біглого грузина із всесвітнім громадянством. Романтично, мабуть, щомісяця тікати з Кіпру і знаходити тимчасовий прилисток у Туреччині. Так робить він, навчив би і мене. А що? Взяла собі дітей під пахви й вилетіла. За два дні залетіла знову у звите гніздо. Що тут такого?
  Кіпр — чудова країна, але у неї достатньо й своїх жителів. Не вистачало там ще мене. І взагалі це не патріотично. Тікати у найважчий для власного дому момент. Надто багато останнім часом роботи для мене. До того ж уже набридло пояснювати йому, що я не просто дівчина, не зовсім звичайна. Він засміявся мені в обличчя. «Тобі не зрозуміти», — просто відповіла я. Знову саркастична посмішка. «Вважаєш себе особливою? — Не знаю, мабуть».
 От така фігня… Спочатку написав він: «Я кохаю тебе, побачив, кохаю і тепер не відпущу». Відповіла, що ніколи не повірю його словам, маю вже сумний досвід з цього приводу, до того ж достатньо вже й тих мільйонів остарбайтерів «найскладнішої кваліфікації», які заробляють власною статтю і ще тим, чим Бог дав. Мама завжди казала: «Раніше продавали ходовий товар, тепер ним стали люди». Зараз, коли тебе після двохгодинної розмови в Інтернеті запитують, чи ти незаймана, вже не дивуєшся і навіть руки не сверблять дати трохи по пиці якомусь нахабі з його брудними запитаннями. Думаєш: хіба це хвороба якась, незайманість, чому усі вони так цим опікуються, ніби й у них, власне, у житті ти перше й останнє диво, ніби й вони ніколи не тримали у руках тіла іншої жінки і їй так само, либонь, клялися вже у незайманості власній, при цьому змушуючи іще раз повторити позу №….  Яке паскудство…!
Мабуть, на старості років я стану феміністкою і виступатиму за відкриті й необрамлені стосунки. Все йде до того. Біль, іще біль, гострий, тупий, ниючий, ножем, скальпелем, різьбилом, сокирою, шліфувальним папером, кросівками addidas 2000 року виробництва тобі нагло йдуть по душі, а вона кришталева, її так легко зранити, розбити, випустити з необережних рук, її неможливо… створити заново. Життя дається надто важко, щоб ним легковажити. Сьогодні я розриваю цей вузол смерті, його більше немає, ти не тримаєш мене тепер нічим, окрім з півсотні смс у новому айпфоні. «Я ВІЛЬНА-А-А-А!!!!!» — відкриваю кватирку і кричу світові.
Раніше кидали мене, сьогодні пішла я. Не грюкнувши дверима, не влаштовуючи пишного скандалу, просто взяла усе своє і легенько причинила двері іззовні, двері твого серця. Не ховай мене більше у ньому. Ти не хотів відпускати, я довго чекала, а потім випадково знайшла ключ сама. Він був у мене під носом, уявляєш? Щастя як окуляри: шукаєш їх де тільки можливо, а вони, причаївшись, сидять на носі і відверто з тебе насміхаються. Жартую наодинці: диявол відрікся від мене, безумного я залишила сама.
І сьогодні на всесвітній площі, забитій по вінця масою однорідностей, я одягаю яскраво червоний вовняний шарф, і, посміхаючись на всі 32, крокую центральним майданом.  Усі звертають увагу. Нехай. Сьогодні я особлива. Я вільна. І це найголовніше.

Епізод у черзі, або нещасливці
Хто крайній?
Тільки давайте не будемо шукати тут крайніх! Ну завис собі компютер у касі, але ж треба залишатися людьми. Якщо ви запитували, хто останній, то це я. Будете за мною.
Навіщо зразу ж так гостро реагувати. Я взагалі в житті жодного разу не стояла за кимось. Я вільна особистість, і просто намагаюся зайняти чергу.
Усі тут намагаються, — це якийсь дідок, кручений роками в колесо, відкривши рота, засвітив до мене суцільною вервечкою золотавих зубів. Замислилась: цікаво, це наліт чи позолота мудрості? Мабуть, він єдиний тут, хто вже нікуди не спішить. Відбігав своє, тепер спокійно сидить на лаві коло каси й важко сопе.
Довго нам іще стояти? — запитує дівчинка у чорному светрі з великими жовтими горохами.
Програма зависла, — байдуже відповідає їй працівниця, закриває кабінет і йде геть.
Катування продовжується…
Парубче, куди це ви намилились? — літня жінка у бардовому светрі з натовпу.
А хіба у 21 теж черга? — ніби в тумані відповідає хлопець, неохоче помічаючи іще якихось там чоловік з двадцять попереду.
Чути вигуки з черги:
Ні, це вже неможливо. Якщо компютери зависли, то невже ми всі перестали жити? Колись їх зовсім не було й нічого, справлялися.
Дійно, понапридумували усі ці номери, шифри, коди… Скоро вже на запитання: «А як Вас звати?» кожен відповідатиме 125-ий, 125-А, 125-Г і так до безкінечності. Все, що залишилося від людської справжності — знак, цифра.
Ходімо додому, зайчику, бачу, пуття з усього цього сьогодні не вийде. Доведеться завтра прокинутись рано-раненько, щоб встигнути напевне.
Мамо, я дуже хочу спати … і пити іще…
Ходім, моє золото, ходім. Зараз заведу тебе у садочок і…
З натовпу наперед вискочила полумяно-руда жінка.
Ні, ви тільки подивіться на неї! Ви нікуди не підете, доки не поясните мені, хто тут крайній.
Я вже сказала вам, що була за жінкою, а вона пішла.
А хто тоді був перед нею????
Вона мені не повідомила, — вицідила з себе жінка й, іронічно посміхнувшись, пішла вниз сходами з дитиною на руках.
Божевільня…!!!!! Сьогодні справді якась божевільня! — усе ще чутно було незадоволене бурчання, хоч тепер вона просто, мабуть, від безсилля будь-яким чином вплинути на ситуацію, всілася на вільному клаптику лави й замовкла.
Брррррррр………..Жі..жі….жі…жі... !!!!!!!!
Мої сусіди — батько й трирічний син — граються у машинки. Чекати ще довго, то чому б не повернутися на миттєвість у дитинство? Я й собі примощуюсь біля них. Хлопчик посміхається до мене, міцно бере за руку і швидко відпускає. А ще йому подобається мій червоний портфель з великою кількістю блискавок, які можна застібати й розстібати, що він, власне, й робить.
 —  Хто останній? — це дівчина у тигровій сукні прибула до правого крила реєстратури.
— О, у нашій дружній родині знову поповнення. Шановна, будете двадцять першою! Після дівчини-горошка.
— Чорт! Макс, я не приїду, обійдешся без мене. Тут надовго вже загрузла… — чутно, як вона говорить комусь по мобільному. Довга коридорна лава розширюється дужче і рипить під вагою нещасливців.
Раптом у коридорі зявляється світло.
З дверей долинає: «Працюватимемо тільки за 15 хвилин. Потрібен час, щоб відновити систему».
«Атож, а хто відновить наші нерви? Все, йду звідси геть. Набридло» — руда жінка зі швидкістю руху елементарних заряджених частинок скочила з лави і вибігла на вулицю у стані, близькому до істеричного.
«Підемо й ми… Справа безнадійна. Світло буде хіба завтра» — молода пара звільняє лаву і йде.
«Не дочекалися-таки. Ну, всього доброго» — прощається зі мною батько малого сусіда.
Тиша. Лава спорожніла. На ній двоє. Я і «некрайній» молодий чоловік.
То хто ж тут все-таки крайній? — запитує він, прорізаючи лезами слів німу тишу у коридорі.
Саме життя, певно, що так… — у монолог з Лесиної «Давньої казки» на моїх руках увірвалися нотки реальності. Посміхаюся назустріч.

«Каса працює. Заходьте, будь ласка» — бажані двері нарешті відчинилися.

Ольга Расовська. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.122-124.

Олександр Трохимчук. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Олександр ТРОХИМЧУК

Принцип сніжки-бумеранга
Зима і життя, життя і зима — здавалося б, апріорно несумісні процеси, що лише час від часу ділять між собою простір. Причому зима має здатність захоплювати частину земного хронотопу підступно, зненацька й без жодних попереджень. Ще б пак! Вона ж справжня жінка, наділена природною хитрістю. А життя — воно — стовідсотково! — чоловік, справжній мужчина: поступився місцем жіночці і навіть сперечатися не став, лише пильнує, куди та шия крутоне-повернеться. Отож, і маємо — таке собі зимо-життя або життєзиму.
І, продовжуючи розгадувати таємницю їхнього співіснування, варто пригадати принципи бумеранга і снíжки. І?.. — миттю здивуєтеся ви. — До чого це? А все просто. У сніжку, власне, й закладено механізм дії бумеранга, себто «ти мені — я тобі». Зрозуміло або ж, принаймні, так кажуть люди обізнані, що діяння, скоєні тобою щодо когось, згодом повертаються. Може, й не відразу і не сторицею, але відгомін завжди відчутний, а подеколи навіть і надпотужний…
Отже, сніжки. Загорнувши долонями трохи мякого снігу, так-сяк починаєш його місити, а потім рвучким рухом передпліччя «бомбардуєш» когось (про всяк пожежний — знайомого). І понеслась — «ти мені — я тобі»! Можна продовжувати це шалене змагання не на життя, а на задоволення безкінечно, безперервно, хай навіть і сторицею! Головне — все відбувається без зволікань. Така собі гра — зимова, дитяча, азартна.
Шкода тільки, що в житті не все й далеко не завжди можна перевести у гру. Та й життєвий бумеранг, радше, величезна кулеподібна лавина, ніж маленька сніжка. І в передчутті сходження цієї лавини, треба запастися-заручитися силою, аби вчасно, доки тебе остаточно не розчавило, відштовхнути від себе це ліпливо. Інакше механізм дії бумеранга дасть прикрий збій. Але, якщо вже станеться так, що лавина накотиться не очікувано (бо жінка(), то під холодною завалою треба спромогтися пробачити невмілого жартівника, не передаючи у відповідь власного гніву. Бо обидва принципи, зрештою, так чи інакше вчать нас прощати.
16 грудня 2010 р.

Передчуття спогаду
Якщо під час цієї нескінченної мандрівки спогадами випаде можливість пригадати Тебе, я обовязково знову впиватимусь поглядом у твоє волосся. Певно, я буду настирливою осою, котра, вчувши звідкілясь солодкуватий запах, стрімголов понесеться назустріч долі. А може, та сама доля перевтілить мене на тендітного метелика — щоб прикрашаючи твоє волосся своїми крильцятами, хоч так намагатися у нього пірнути. Фантастично! Ні, це просто неперевершена романтична концепція: я буду невидимим мікрокораблем, борти якого час від часу вкриватимуться смужками твоїх пасм-хвиль; а десь у центрі палуби цього диво-судна спантеличено снуватимуть бажання-амбіції, тягнучи на себе паруси, намагаючись унеможливити крах. Але ж солодко як! Так пахнеш лише Ти. Твого аромату не сплатити з жодним. Притуляюся скронею до твоєї щоки — і от, уже опиняюся цілковито зануреним у… спогади.
21 грудня 2010 р.

Математика
Вписавши своє життя в систему координат, розвязавши його — врешті-решт — методом підстановки, я таки ніяк не можу звести до спільного знаменника всі зради та розчарування, розташовані вздовж нескінченної кривизни життєвої косинусоїди. Обертаючись на сто вісімдесят градусів, вираховую у кроках відстань до найближчої точки відліку, але отриманий результат знову суперечить початковим даним задачі. Вкотре — пуста множина. Ми знову розминулися, прямуючи паралельними прямими до безкінечності.
Як на мене, життя — це ніщо інше, як тригонометрія: цілком виправдано застосовуєш громіздкі формули, поступово скорочуєш дані, викреслюючи їх скісною лінією по діагоналі, й усе ніби так, як має бути, але після знаку дорівнює — знову помилкова відповідь. Таки треба було ретельніше перевіряти, зосередившись на першому виразі із тангенсом… Страшна річ — переконання: знаєш, що провина цілком і повністю твоя, але усвідомлюєш не відразу. Однак, розвязавши неправильно тригонометричну рівність, ще можна якось виправдати свою необачність, а от зробивши помарку на аркуші власного життя — ніколи.
Дивна вона, ця математика — точна, здавалось би, наука, та тільки знаків після коми завжди виходить забагато. Якби ж так і в житті половина б сприймалася за ціле, півтора — за двох…
Уявляєш, поділимо тебе на мене й отримаємо собі щастя! Але це неможливо, бо на нуль ділити не можна. Моя порожнеча, окрім такої ж самої пустки, більше нічого неспроможна породити. А приблизно дорівнює — мене не влаштовує.
Все ж таки математика несправедлива! Чому усі цифри, усі — до одного — числа, абсолютно усі вирази після піднесення до будь-якого степеня збільшуються, а одиниця залишається одиницею? Таке враження ніби вона приречена на самотність. А може, це покарання, бо віднімаючи одиницю, кількість щоразу зменшується… Тому я й пропоную твоє життя лише додавати до мого існування!
А от іще одна подібність математичної науки до життя, чи життєвої філософії до математики, — теорія ймовірності. У цьому розділі, як і в людських стосунках, випробування завжди випереджає подію. Тут також є свої випадковості, вірогідності та неможливості. Знаєш, наші з тобою долі, з погляду теорії ймовірності, мабуть, належать до попарнонесумісних подій, оскільки аналогічно останнім не можуть відбутися й функціонувати разом. Та я все одно сподіваюсь на ймовірність випадкової події, внаслідок якої наші життєві траєкторії таки перетнуться одна з одною.
Парадоксально, наскільки тісно повязані між собою життя та математика. От візьмемо, наприклад, трикутник. У геометрії хоча б можна здійснити обчислення сторін трикутника, а в коханні… Ані жодної тобі формули, лише три невідомих: ти, я та він. Ти — це гіпотенуза, а ми із ним — то два катети. Кожен із нас торкається тебе, але ти ніколи нікому не належиш.
Залишається тільки рух похилою площиною: знову підійматися, аби зазнати поразки… Я ніби геометрична фігура на площині власного життя: у кращому випадку мене виріжуть ножицями і назвуть якось. Або ж, не бажаючи мати зі мною нічого спільного, розірвуть навпіл…
А давай спробуємо не вираховувати наші почуття математичними формулами. Навіщо нам точність? Просто притули свою долоню до моїх грудей і на декілька хвилин зосереджено послухай, як оживає від твого дотику моє серце. Додай своє життя до мого і помнож суму на безкінечність… Уявляєш, одного ранку, прокинувшись, ми усвідомимо, що збилися з ліку, рахуючи кількість днів, присвячених нами один одному…
27 липня 2008 р.

Олександр Трохимчук. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.119-121.

Катерина Бугайчук. Квітка. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Катерина БУГАЙЧУК

КВІТКА

 …Чому, коли ти поряд, я почуваюся найщасливішою на світі людиною? Неважливо коли, як і де це відбувається, твоє тепло незалежно ні від кого мимовільно тягнеться до мене…Я сказала:
 — Ні.
Ти запитав:
 — Чому?
 — Тому що ні і все, бо я ж не іграшка, яку можна використовувати у своїх цілях, я людина, яка живе і відчуває…Я знаю, пройде час і ти розлюбиш, навіть не полюбивши і боюсь цього більше на світі. Тому й ні, хоча б сьогодні, завтра — можливо по-іншому, але не зараз — ні…
  Їхня історія почалась ось так, саме зі слова ні і сумнівів, які руйнували здоровий глузд.
Ти кохаєш мене?
 Звичайно!
Так, звісно, щоб іще ти міг сказати…Я бачу, я не потрібна тобі. Але з кожним днем ти поглинаєш мене з новою силою і я не маю іншої, щоб відірватись…
  Сьогодні вирішила — кінець. Щоб мені було легше і йому простіше, а може… Ні! Яке кохання?! Кому потрібна така, як я ? Лише тому, у кого у самого немає пари. А він… він не такий, він успішний, красивий, веселий, любить гул і посиденьки. Мені ж потрібен спокій. Я не винна, просто воно так і є. Він прийшов знову, а я, як звичайно, сиділа у своєму кріслі, мама відчинила двері, на очах виступили сльози, щось у середині здавлювало так, що я навіть не могла запитати, що ж насправді сталось, не те, щоб сказати щось важливе…Моя рука механічно потягнулась до полички, тремтячи, я приклала до рани йод… « Болить?» — запитала я…. Та що ж таке питаю, звичайно болить, бідолашний!.. Його очі не відповіли нічого, вуста мовчали також, а я пильно спостерігала і намагалась знайти у цьому бездонному океані хоча б краплю болю…не було.
Зрозумій…
Несподівано гримнули двері і я здогадалась, що мама пішла на роботу…Тиша. Щось спинило його, він раптом зібрався і сказав, що іде у школу.
Куди ж ти у такому стані?...
Не встигла, але тим більше почула :
Повернусь…..
  Мій день пройшов з думками про те, що повернеться, але ж не кохає, чому?....
 … Я думала це мама, але у двері зайшов незнайомий хлопець :
— Ти Іванка Кравець?
— Так, це я. А ти хто?
— Я прийшов сказати, що твій хлопець справжній…
— Чого прийшов?! Невже уранці було замало? — зайшов Сашко і розлючено кинувсь на незнайомця.
—  Я вибачитись хотів перед дівчиною твоєю, так кохати можна лише гідну…
—  Геть!!!
  У мені щось підірвалось, я нічого не зрозуміла з цієї дивної розмови, але запамятала одне : так кохати можна лише гідну…Сашко ще декілька разів забігав до мене після цього випадку, а я ніяк не могла наважитись запитати, що означав той дивний візит і за що хотів вибачитись хлопець. Чорні очі схвильовано глянули на мене і він промовив весело, невимушено, тепло:
— А давай коли тобі стане краще ми підемо погуляємо? Ось тут, недалечко, є дуже красиве місце...
  Цей парубок завжди дивував мене, але я ніколи не сміла заперечувати йому, тому досить тихо і не виважено погодилась.
… Минув місяць, мій розмальований гіпс нарешті зняли і тепер я сама могла рухатись вільно. Я прийшла у школу, Сашко с посмішкою і прихованим жалем зустрів мене:
А памятаєш ти дещо мені обіцяла?
Коли закінчились заняття, ми пішли гуляти… Не минуло і півгодини, як переді мною постала надзвичайна краса. Я стала посеред соковито зеленої галявини, на якій нетрадиційним чином росли квіти. Вони вплітались одна в одну, утворюючи різноманітні фігури. Чудеса…
Бачиш її? Чому вона одна? — вигукнула я.
Навпроти росла квітка, не дуже красива, але з таким солодким і пянким ароматом, а поряд нікого. Дивно…
Розумієш, — відказав Сашко, — я намагався подружити її з кимсь, але вона не хоче, вона ніби боїться, що хтось пошкодить її тендітні корені. Її сусідство не приймає нікого.
Але ж, хіба можливо існувати окремо, на самоті, коли навколо стільки гарних, дружелюбних друзів? Я впевнена, вони б нічим не пошкодили їй…
Прогулянка вийшла чудова. Ми розійшлись по домівках, а у душі вирувало щастя. Неочікувано задзвонив телефон, я почула…нічого. Здавалося б, усе закінчилось досить гарно, але чомусь той, хто казав, що кохає, став байдужим. Ось так, так і повинно було бути, я ж знала! Чому одразу усе не обірвала? Повернулась додому і плакала, плакала, плакала аж поки… Ні, я повинна. Прийшла до нього сама, обличчя його було звичайним, на ньому читала докір. Я зрозуміла, квітка — це я:
Навіщо ти тут?
Давай поговоримо.
Ні, сьогодні ні, завтра, можливо інакше, але не зараз. Просто непотрібно, я все зрозумів, а ти не зрозуміла нічого…
Не підпускала до себе нікого, а тому й була самотньою, ось і отримую…
Мовчки, не кажучи ні слова, я підійшла до нього, на щоці залишився слід іще з того самого ранку.
Боляче? — запитала я
А ти як гадаєш? Так. Але не обличчя болить, душа болить, серце болить, кричить і співа несамовиті пісні…
У цей момент я знову була не певна, та вже це не хвилювало мене. Моя долоня ніжно торкнулась його очей, тіло перелякано тремтіло, а вуста шепотіли:
— Пробач…
З цими словами я щиро забажала, щоб мене пригорнули, та не сталось цього:
— Ні!
— Так, — закричала я і дико вихопила його поцілунок. Так я знаю тепер, кохаєш… Так боюсь, так мені страшно, але я… Я твоєю можу лиш бути і тільки так, зрозумій!... Чому ти мовчиш?
— Не знаю…Скажу. Нехай ти не така для інших, нехай вдача у тебе просяна, нехай думає хтось, що ми різні, але для мене ти все одно найкраща, найкрасивіша, наймиліша, рідна… Я кохав тебе давно таку, якою була і кохаю таку, як є. Але ти не вірила, ти не вірила у мої почуття і шукала складних доріг. Я благав — була невблаганною, любив — трималась осторонь, залишив — прийшла сама. Ти була тією квіткою і я думав, що коли ти її побачиш, то зрозумієш, як потрібна мені, що бажаю тобі лише щастя, єдиного, на двох. Чому так пізно??
— Бо втрачати не хочу, бо потрібен мені, бо кохаю….
Кохаєш? Так, щоб іще ти могла сказати?
—  Знаю, слухала подруг, постійно озиралась назад, а що скажуть люди? Але навіщо? Я був і хотів бути поряд і ти відчувала це, знаю….
— Мої подруги….
— Ні до чого це сьогодні! Так вони ті, яких ти обожнювала і називала вірними, а мої друзі були для мене просто друзями. Ти не хотіла, щоб я спілкувався з ними, а вони не хотіли, щоб був із тобою. Тим не менш, я залишився, а вони не покинули мене. Розумієш? Ти розумієш, що найстрашніше — це недовіра?...
…..Час спливав, а ми дорослішали. У кожного з нас зявилися нові цінності і пріоритети, наша свідомість розвивалась, а отже з кожним днем змінювалось світобачення. Одного разу, повертаючись зі школи, я зустріла його, Сашка, того самого, якого досі не могла забути. Колись він прагнув бути поряд, але я сказала ні, колись він ладен був усе віддати, аби лиш зі мною… Усе було, але було колись. Сьогодні — інакше. Я не сподівалась на розмову, та несподівано відчула, що він сам підходить до мене:
Привіт!
Знаєш, я щасливий…
А мені боляче це чути.
— Знаєш, вона найкраща…
А моє серце крається ще більш.
— Знаєш, я не забув, але нічого вже не повернути….
  Я чітко розуміла, що не можна так, адже у мене є хлопець, і він дуже хороший, навіть кращий, але не коханіший… Я нічого не могла зробити, та все ще згадувала ті моменти, коли він цілував мої руки, коли ми відверто говорили про все, що тривожить… В його ж очах не було вже нічого. Я вислухала, навіть зробила вигляд, що цікаво, пообіцяла згадувати лише добрим словом і пішла геть. Сашко не помітив її, але вона зрадливо котилась по щоці, моя сльоза, моя прихована слабкість… Що ж роблю я зі своїм життям? Навіщо?
  У той день я подзвонила Андрію і сказала, що між нами усе скінчилось, він здивувався:   
— Чому? Хоча нічого не кажи, я завжди знав, ти не зі мною, щасти тобі…
Повинна всхлипнути хоча б — нічого, легше якось і у той же час — провалля. Я відпустила його, відпустила обох і залишилася на самоті…..
 Я здивувалась ще більше, коли його друг, той, що ніколи мене не любив, прийшов до мене додому:
— Мені шкода Оксану, вона дійсно хороша, але я бачу, як страждає він. Він ніколи не говорив прямо, в його словах завжди жила якась прихована правда, ось і тоді, він сподівався, що правду скажеш ти, але ти не сказала…Його квітка — то його надія, а його надія у тобі. Він намагався, чесно намагався тебе забути і вже говорить, що забув, але ж я бачу, що не вийшло! Якщо прийдеш, він прожене все одно, але якщо зустрінеш — буде щирим.
  Здається, тепер я знаю, що робити. Швидко зібравшись, я вирушила саме туди, на галявину, де гуляли колись:
Спасибі тобі, Миколо…
Відчула і не помилилась. Сашко, зігнувшись і обійнявши коліна, тихо сидів. Я обійшла його, ніби й не бачила, обережно підійшла до квітки, підняла її голівку і радісно сказала:
Кохаю..
Леґінь мій здригнувся, але не кажучи ні слова, підійшов до мене, так сильно обійняв, так ніжно пригорнув…
— Не можна зраджувати інших, але я зраджував себе…Я знаю ти і тільки ти — одна у серці і єдина…

Катерина Бугайчук. Квітка. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.115-118.

Вадим Жалюк. Цикл мініатюр "Чотири стихії". Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Вадим ЖАЛЮК

Цикл мініатюр "Чотири стихії"

Передмова
Чотири кути квадрату.
Чотири пори року.
Чотирьохвимірність кімнати.
Чвертка — похідний набір.
Чотири — це завжди певна обумовленість, яку навязують закони життя. Власне, й воно підпорядковане цій довершеності його циклів, що не можуть тривати одвічно — натомість швидкоплинні як і думки людські.
Обумовленість і двоякість чотирьох стихій: з одного боку — користь, з іншого — невгамовна небезпека.
Чотири — цифра, яка перегорнула і змінила все моє життя.
Отже, обумовленість, обмеженість, яку годі переступити — бо то основи існування.
Врешті, цикл моїх оповідань, що були викликані подіями 2008 року. Вважай: 8:2 = ... Незворотність. Неоднозначний рік, що викликав до появи циклу мініатюр „Чотири стихії”: земля, вогонь, вода, повітря.
Рушаймо, читачу. Ось, єдине, не будь вибагливим, бо — це також є обумовленість, через яку важко переступити, а повернутись назад і поготів.

Земля
З пороху прийшли, в порох і повернемось.

— Заходь, Васильович. Зараз зметикуємо. Нашкребемо щось, та й заллємо шпари. Хоча б щось, щоб за драбину кинути.
— Ти вже їв? — це до сина — Та, певно. Ну то — геть з очей.
Дорослий вже. За рік у школу. Скільки ж того життя: шість років до школи та рік після пенсії. Та й всього життя.
— Йди поки з хлопцями пограйся. Ну ж бо — геть з блеску.
А мене довго й припрошувати не треба — йде собі й метикує — от зараз до Сергія. В нього лопатка є й самохвал, на якому навіть їздити можна. Й гайда на піщаний карєр. От, де роздолля. Та й сонечко так райдужно бавить очі. Весна вповні.
— Серього, — це вже через хвіртку — Гайда на карєр.
Пісок вологий. Можна будувати замки. Та й бабок наліпити.
Граються діти в мисочки. Росте будівля піщаного замку — дитячого щастя — крихкого і вологого.
Й пусте, що батьки забороняють гратись на карєрі. Моєму — то зараз більше цікавий Васильович. Та й не прознає.
А он, пісок, начебто вологіший та ще й з глиною — краще ліпитись буде.
Серьожо — проковтнула в собі глиба піску, що накрила дитячі роздуми й саму дитину. Лише зойк і шурхіт породи, що зійшла донизу.
Чому, Васильович, ми весь час намагаємось вичерпувати екскаваторним ковшем там, де достатньо розчистити лопатою? Так все життя вигрібаємо.
Дядя, Сьома, Васильович, там — пісок. Там — Ванєчка.

Повітря
Воно, сердешнеє, зригнуло
І в блювотинні потонуло.
Повітря, бачиш, стало мало.
Лише під ранок
Прийшла мама.

А день сьогодні тихий. Добре, що без вітру. Гарний день. Переливаються пелюстки білого снігу на сонці. Тихо. Богом данна радість. Славний день.
Покормити малу. Та покласти й приспати. а тоді вже й до сусідки на якусь хвильку можна. Розговітися. Тихо ж як. аж моторошно.
— Поїла. Ну, ходімо спатки. А мама має ще до тітки Крестини сходити. Може, похресниці гостинець який передасть. Доросла ж бо — вже півроку.
Стемніло. Зайшла до своєї хати, ледь на ногах стоячи — пяна в дрезину. Кралась, мов злодій. Темно в хаті. Світло місяць як відрізали за несплату. На тому світі вам сплатять. Де ж звичне „агу”, або ж хоча б плач чи то схлипування? Тихо. І тиша ця — мурахами розсипається по спині. Мерщій до кімнати. Холодно. Нема чим палити. газ ще з весни відрізали. Хай вам дихання вріжуть. чом, так тихо? Доню... Свист вітру за вікном. Де воно й здійнялось надвечір? День бо був такий лагідний, як тато Даринки на першому побаченні. Все щось незграбно шепотів мені на вухо. Минулося... почав пити, бити, а потім — і сам відбився, повіявся, й нема. А я до подружок — розрадниць. Де ж знічевя „агу”?
Холодне тіло в ліжку. А поруч застигле молоко. І радість на обличчі немовляти — преставилась.
Агу, Дариночко, агу.
Тиша. До скону. Тиша.

Вогонь
Людина безкінечно довго може
 дивитись на блищики вогню.
Аксіома, 
породжена людським 
світосприйняттям

Чирк — Сірник запалав — Фу-у-у — Згас. От і вся забава, коли один вдома. А старші пішли гратись до греблі. Мене полишили самого. Та менше з тим.
Чирк — Палає — Фу-у-у — Згас. А як то Івасик робив чиркалку на підошві босоніжка? А, згадав. Береш фільтр з бичка. Кладеш на бік підошви. Підпалюєш. Він тліє. Притискаєш сірниковим коробком з того боку, де сірка. От, власне, і все. Чиркала, яка з тобою повсюди. А у випадку з Івасиком — це не абищо — чиркала — він ж бо курить — ще й кільцями дим пускає. Чирк — Горить — Дим — Фу-у-у _ Кільце. То ж за туалетом, втихомолку. Й дуже приказує : „Подивись, щоб тихо було” — ніхто, значить, не йшов. І маєш вже цукерку. Коли і не одну.
Мерщій на ганок. Там заповітні недопалки. Мама, здається, вчора не витряхала попільничку. Спека — то фільтр сухий, аж тріщить. Маю забавку. А де то буду чиркалку робити, щоб не перепало на горіхи. Не взяли мене на греблю. Та нехай. От зроблю цяцю — сам піду. Це не далеко. прийду. а що в мене є! А он — чиркала.
Чирк. Сухе сіно зайнялось миттю. Жах застиг в очах. Фу-у-у. Та було пізно. Вогонь охопив все подвіря. Спека втішала горловину вогню, язики якого вже лоскотали довбні, що знехотя потріскуючи, дотлівали.
Що ж ви за звірі такі — кричала з похмілля молодиця, коли соціальні служби забирали старших дітлахів — Народіть самі — тоді розпихайте по світу.
Чирк — затліла сигарета в тремтячих від алкоголю руках жінки. кільце, що пасмами диму накинуло зашморг на все її життя, яке в одну мить стало розоране, мов чорна рілля, на „до” та „після”.
Фу-у-у. Не згасає совість, чи то залишки, що спазмами здушують пересохле горло.
— Під ким ви ходите — наче докір.
Кому?
— Під Богом, власне.
Курява здійнялась по вулиці і запала пилом у очі. Серпень стояв спекотним маревом і перепечено пашів на мовчазних обличчях довкола. Хоч відрами переливай цю спеку.

Вода
Дві сльозинки — це вже справжній дощ.
Двічі в одну ріку не ввійдеш.
Сучасні співаночки.

Вода — то страшна сила. Коли крига скресне. Коли затоплює дощами. Повіні. Цунамі. Тайфуни. Та найстрашніше — коли вода солона. Запікається вогнем на щоці сльозою. Не тією сльозою, коли її виштовхує з твого нутра надлишок алкоголю, стакан, мов ікона, на солі — горілка плаче. То — пусте. Страшно, коли плачуть діти. Тоді, дійсно, немає порятунку і прощення тим, хто спричинив ті сльози, що карбують дитячі душі, таврують їх на все життя — до скону.
— Що мені робити? Ви ж дітей позабирали. Майже всіх.
Замизгана. Волосся не бачило води не менше півроку. Жмаки його лиснять, віддають огидою. В хаті — дві секунди простою — це забагато. Духман такий, що після двох секунд все, що всередині — проситься назовні. І мухи. Звідки мухи? В січні.
— Та забирайте хоч всіх. Святика лишіть. Бо то годувальник. сміттєзвалище поруч. таскає метал з нього. Та здає, бідолашний. А мені — зиск: коли чекунець, коли півлітра, коли один — кома — нуль. Більший зиск тоді, коли цей нуль, заповітний. Майже як в економіці економія. Той мультиплікатор, що тяжіє до нуля. І я по закону — до нуля. Ні, Святика, ну ніяк не можна. То що ж робити? Діти ж бо...
Он бачиш кала баня? То здуру — в неї. І дітям тоді буде легше.
Ні, Святика, ніяк не можна. Ну що, як школа. Він в школу ні-ні. Школа в нього щодня. То найліпша школа, коли шестеро голодних очей дивляться на тебе і ще оті, тьмяні, та до болю і оскоми в горлі — рідні, яким — один — кома — нуль. То ліпша школа. Та не без того.
темно надворі. Кала баня темними очима дивиться на зоряне небо, віддзеркалюючи його, але зірки, ті що на небі — що очі того докірливо безконечного небосхилу, і її очі — очі темного холодного болота. Доля така — все життя бути лише віддзеркаленням. Як то один-кома-нуль: міра всіх життєвих негараздів, віддзеркалення кожного дня слабких духом світу цього. Та й в небі не тепліше, ніж в крижаному болоті душевному.
Ні, Святика, аж ніяк не можна.
Губляться думки в холодній порожнині похапцем.
Один-кома-нуль. відлік пішов. Відлік до нуля. Це небо на всіх одне, та калабаня для кожного своя.

Післямова
Заходиш до темної кімнати. Чирк. Роздуми на самоті. Щойно написано цикл мініатюрок — маленький епізод, вирваний з такого ж крихкого життя. Чийого? Так, дітлахів, цих малих дорослих. Від них залежить, яке буде наше життя через двадцять років. Те, що вони бачать сьогодні формує їхнє та й, врешті, наше дорослих, завтра.
І гірко, коли життя суспільства підвішане до маятника, який гойдається між вириганою по туалетам печінкою та золотим перевозом. Як на мене, то набагато краще вивчати географію країн по дівочим персам.
Зглянься, Боже.
Щоб ми з радістю і вдячністю зустрічали прохолоду світанків і проводжали, впоєні надією, кожен вечір.
22.02.09 Тернопіль.

Вадим Жалюк. Цикл мініатюр "Чотири стихії". Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.111-114.

Марія Кобилинська. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марія КОБИЛИНСЬКА

ЩАСЛИВА…
   Вітер шумів у вухах. Бігла… Місяць спостерігав за нею і усміхався. Його проміння здавалося холодним і непривітним, але не для неї — струмки срібла бігали по спині, зігріваючи душу і серце. Трохи замерзав ніс, а під «лапами» скрипів сніг. Летіла, вільно і легко, здавалося, що за спиною виростали крила…
   Вона — це Біла Вовчиця. Біла — тому що не така, як всі. Вовчиця — тому що майже завжди одна. Самотність — її найкраща подруга. Місяць — її найкращий друг.
  Це почалося давно. Вона була ще маленькою дівчинкою. Але чомусь вже тоді не любила «виходити на люди». Помічала в них заздрість, неприязнь, лицемірство, намагалася не звертати на це уваги, але ніяк не виходило. Відразу хотілося тікати в ліс. Чому саме туди — не розуміла. Коли на землю лягав вечір і сходила перша зіронька, «вовченятко» залазило на дах і починало рахувати зорі. Коли була повня, вона не могла відвести погляду від круглого місяця. Він заворожував її, зупиняв думки, заспокоював. Але разом з ним душа її відривалася і хотіла летіти кудись дуже далеко, десь на оте сьоме небо. Вона розповідала нічному господарю про всі свої проблеми, а у відповідь отримувала падаючі зірки.
  Вовчиця любила, коли приходила весна або рання осінь. Саме тоді не дуже жарко, але й не холодно. Весною, як тільки зникав останній сніг, вона проводила дуже багато часу в саду або в лісі. Прилітали птахи, починали зявлятися перші квіти — і вона була щасливою.
  Часто помічала за собою дивну річ. Ні одна собака ніколи на неї не гавкала, лише іноді, щоб привітатися. Вона розрізняла їхні голоси в радіусі одного кілометра і навіть розуміла те, що вони хочуть сказати. Вважала їх найрозумнішими істотами на землі, цінувала їх за відданість, дружбу, справжність. Її серце завмирало, коли вона гладила рукою їхні розумні голови, коли трималася за міцні і надійні собачі загривки. Вовчиця була серед своїх…
  Суспільство загризало її, як страшний звір впивалося кігтями у її серце. Хотілося вити, але ота залізна воля не давала спуску. Тоді було просто боляче.
  Люди казали, що вона стала дорослою. Але вони не знали її зсередини — вона не змінилася. Або залишилася дитиною, або завжди була дорослою і не вміла мислити по-дитячому. Кожна її думка, кожне слово виступали всупереч тому, що творилося навкруги. Це було причиною, що Вовчиця намагалася мовчати… Але лише до людей.
   Коли залишалася наодинці з природою, її єство заповнювала воля. Могла думати про все на світі, що тільки приходило в голову! Хотілося кричати від того всеохоплюючого щастя, що там, за межею, вона не відчувала його навіть на краплинку.
   Вставала раненько вранці і бігла на окраїну лісу. Холодна роса забирала залишки сну. А там, за горизонтом, в червонім тумані просиналося сонце. Ще хвилинка — і воно кидає свої промені на цей грішний світ. Саме тоді час зупиняється, але ще мить — і все оживає, все пробуджується: пташки починають співати, квіти повертаються до сонця, навіть краплинки роси перебираються на тоненькі промінці світла. Життя одного дня знову починається, щоб завершитись ввечері, коли в такому ж червоному тумані сонце вже буде зникати за обрієм… Неперевершена сутність буття, яку Вовчиця розуміє по-своєму, і ця сутність дає їй поштовх до відчуття чогось справжнього і незвіданого.
   З таким відчуттям вона зустрілася ранньою осінню. Сонце вже сховалося кудись далеко, а на землі починав братися перший несміливий морозець. Природа заснула… Ніч… Поряд найкращі друзі — самотність і місяць. А в грудях якийсь страшенний біль, що розриває серце, біль, з яким не справиться жодна жива істота, крім неї… Вона дивилась на зорі і плакала. Плакала, бо тоді ставало легше. Так, вона любила залишатись наодинці, слухати, як годинник відмірює час, дивитися на зорі, купатися в місячнім сяйві, але… іноді просто хочеться бути комусь потрібною.
   Вовчиця йшла по стежці, яку вказував їй Молочний Шлях. Місяць сипав перед нею жмені зір, лоскотав її своїми променями, щоб вона усміхнулася, але солоні сльози з болісним звуком падали на холодну землю. Саме тоді зявився він — той, який першим побачив її сльози. Та вона чомусь не сховалася від нього, як від усіх інших. Так, він був такий, як вони — звичайний, сірий, але… справжній. Він простягнув міцну руку надії, і Вовчиця повірила, бо бачила в ньому щось своє, про що Сірий навіть не здогадувався.
   Вперше місяць відчув, що став зайвим. Вкрився пухкенькою хмаркою і заснув. Заснув так солодко, що не прокинувся навіть зранку, бо тоді побачив би, як його Біла Вовчиця спить в обіймах Сірого Вовка і крізь сон слухає найкращу музику життя — музику його серця.
   Можливо, колись у неї зявляться маленькі сірі вовченята, але вона не зміниться. Біла Вовчиця — це її мрія, це її емоція, воля, сутність…
   Бігла… Вільно і легко… Щаслива…

Марія Кобилинська. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.109.

Людмила Золотюк. Любов-ненависть Ясі Рідер. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Людмила ЗОЛОТЮК

Любов-ненависть Ясі Рідер
Кілька способів позбутися бібліотеки

… OK, із хворобами від читання більш-менш ясно. Час від часу ми їх лікуємо: в такий час ми зриваємося — і, примовляючи «а хай їм, тим книжкам, грець!», багатіємо на домашні капці, на нове пальто, парфуми, зрештою, кілограм мандарин — і то добре:). Підживившись мандаринами, вбираємося у нове пальто, пшикаємо на себе парфумами — і йдемо до книгарні плекати свої хвороби від читання новими книжковими новинками, набутками, відтак у домі будуються книжкові хмарочосики, ну просто — Нью-Йорк у мініатюрі!
Я ось уявила: а якщо минатимуть мої молодії літа, я й далі радітиму і страждатиму від хвороб читання, то, скажімо, до пенсії можна буде зняти всі килими, картинки зі стін й утеплити квартиру книжками у два способи: 1) звичний: набити поличок і разом із книжками і життям розкласти-розпясти на тих поличках; 2) незвичний: можна не набивати ніяких поличок, а просто стосиками-стосиками утеплити стіни. OK, ще, може:), поживеться у цьому книжковому теплі, ще, може, перечитаються якісь романчики-новелочки, ще, може, запакується якийсь подаруночок із котроїсь книжкової цеглини — і на цьому «ОК», певне, і скінчиться з моментом, коли відчувається подих тої чорної, лисої, що з косою, коли одна нога вже там, у платонівських світах, а книжки — ще в цьому, так і не збагнутому божевільному світі і треба щось із цим робити. Ще є одна-дві секунди поміркувати про кілька способів позбутися бібліотеки…
Не для чоловіків сказано, мені ще двадцять із хвостом, у такому віці на хвороби дивляться або крізь пальці, або й через долоні, або й зовсім закривають очі; тому зрідка мені думається про смерть, паризька мрія та кандидатська не дадуть мені молодої смерті в стилі героїв Едгара По… Отже, аби не нагадувати вам і собі про хвороби, смерть та дипломні-кандидатські, вигадаємо таку собі типову Ясю Рідер, старанну та постарілу випускницю типового філфаку, з букетом, точніше, гербарієм книжкових болячок, одна її нога ще тут, а друга вже там, та й друга застрягла серед книжок…

Подвиг Антоніни Василівни, персонажки Тані Малярчук, і безсилля моєї Ясі Рідер
Отже, Яся Рідер загадкова й типова водночас. Вона стала загадковою просто: закінчила філфак. Які ще тут пояснення?!. Типовою її зробили 40 років стажу стаханівської любові до книжок, а значить — 40 сорок років блаженного аскетизму, що спричинився до малої пенсії. Тому зараз, о третій годині ранку 26 грудня ще 2010 року, я бачу, як Яся Рідер сама хилитається у кріслі-качалці, бо вже нікому її колисати… Як оце казав дід Гордій Олексія Коломійця, «старі і закохані росу збивають. І тим, і тим не спиться». Та зараз не про мої кохання та сублімацію, а про безсоння Ясі Рідер. Безсоння Ясі мудре: напруження від того духовного шпагату, коли одна нога там, а друга ще тут, дає їй розуміти, що ця вимушена вправа далеко не балетний молодечий політ і зовсім не експериментаторська поза ще в одній молодечій справі, це екзистенціальна межа, це абсолютний екзистенціалізм, це ще дуже перевиховано сказано, у дусі вишуканому, філологічному. Яся Рідер відчуває повний абсурд, але у старому тілі здоровий дух, який зістарив це тіло, і цей дух мучить Ясю далі. Вона не спить і читає. Ще варто подумати, чи на жаль, чи на щастя, Яся Рідер має дрібну пенсію, на яку не «нашопоголишся» у книжкових крамницях, тому Яся викручується: йде до бібліотеки. Кілька днів тому вона наткнулася на книжку «Звірослов» якоїсь нині Тані Малярчук в обласній бібліотеці, в якій, до слова, працюють її подружки, ще одна когорта щасливих нещасних, як і всі у цьому світі. «От, — по-філологічному думає Яся Рідер, — це ж пародія, а не книжка. Маленька, худенька, як і це дівча на портреті. От у мої роки випускали романи! Я зарядки не робила, качала мязи тим, що завжди в моїх торбах були ці саги». Але, незважаючи на свій скепсис, Яся Рідер бере цю книгу з дуже практичних мотивів. Її неважко нести, як Дюймовочку, вона пронесе цю книгу крізь грудневі завірюхи у старечих долонях. А по-друге, її легше прочитати: шрифт те, що треба, не замалий, і не завеликий, а після читання можна втішитися: «Я заслуговую на чай із мармеладом! Бо я прочитав (-ла) книгу на 281 сторінку!»
Однак Таня Малярчук теж не промахнулася. Закінчивши філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вона не могла не зустрічати таких типових і загадкових, як і Яся Рідер. Такі, як Яся, сильно надихають багатьох. Отже, Таня Малярчук не втрималася та написала твір «Corvus corax», що значить «ворон». Ось чому Ясі Рідер не спиться, бо писано-списано з її долі, а тут ще такий мелодраматичний, ніжний, трепетний момент — останні спроби почуттів для пенсіонерки-вчительки Антоніни Василівни та неостанні для молодого Віктора, ах-ах:).
«Ах, ах! — зітхає Яся Рідер. — Не будемо, не будемо про колишніх, бо так я не зможу спокійно не те, щоб заснути, а померти!» — тому Яся перегортає сторінки.
«5
— Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїждаєте? — двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед підїздом.
— Ні. Я викидаю книжки.
Антоніна Василівна носить перевязані стосики книжок з ліфта в підїзд, а потім до контейнера зі сміттям.
— Але чого?
— Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.
Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.
— Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?
— Була колись.
— І щоб книжки викидати.
— Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не можуть мені сказати»…
Зрозуміло, що Яся Рідер не може спокійно продовжити читання: «Пані Боварі — це я! Антоніна Василівна — це я!» — вигукує в ранкову ніч пані Яся і після цих філологічних вигуків упадає в роздуми про кілька способів позбутися бібліотеки. Вони, роздуми, подовжать її безсоння, і не тільки їй безсоння, хай їй грець! Через неї не сплю я, а що я тихо не вмію сидіти, тихо стукати по клавіатурі, я навіть думати тихо не вмію, то не спить ще півбудинку. Якщо ви, милий читачу, спокійна, врівноважена, флегматична людина, то не бажаю я вам таких сусідів, як я:)…
«Як?! Як?! Як ти могла, Антоніно Василівно?! — Яся Рідер і не помічає, як оживила Антоніну Василівну і почала з нею дискутувати, наче з реальними та живими подружками-бібліотекарками. — Так просто взяти — і викинути книжки! Хай я назву твій учинок геройством! І що?!.» — Яся Рідер далі не може говорити: біль сердечно-душевний піднявся до горла і обхопив його якимись невидимими, але сильними обценьками, тому Яся опустила всі аргументи в себе, вона почала «моноложити», тобто перейшла на внутрішній монолог. Погляд Ясі матається по Її книжках, якби бачили її, Ясю, в цей мент, о пів на пяту ранку 26 грудня ще 2010 року, то вам спало би на думку, що з нею добре «не те»… Але Яся вас не бачить, вона визнає геройство Антоніни Василівни Тані Малярчук, визнає своє безсилля, бо поважні класики світу та України не простять їй повтореного геройства Антоніни Василівни. Ще б пак! Уже скоро вона їх зможе побачити, хай і в іншій іпостасі, ось там вони з нею побалакають ще й не так. «Злочин і кару» Яся Рідер переживає важко, словом, викинути такого коника вона не зможе. Яся збирається, як їй здається, зі силами і розгортає знову книжку «Звірослов» — і оживає, як замучена в букеті троянда…

Їх можна продати
«— Їх можна продати, — метикує двірничка Люся. — Заробите трохи. Зачєм отак викидати?
— Хочете — продавайте. Я не буду цим займатися.
— Да тут сила-силенна кніг, — каже сама до себе двірничка Люся. — Ціле состояніє… «
«Слава Тобі, Боже, — коротко молиться Яся Рідер, — не перевелися прості, нормальні, адекватні люди на світі. Двірничка Люся, ти геній!» — на Ясю Рідер метикувата двірничка Люся вплинула радісно-заспокійливо, ближче до пятої ранку вона засинає в свої качалці, сяк-так вкутана старим покривалом.
Однак потрясіння від геройства Антоніни Василівни було таким значним, а хвилина радості від поради двірнички Люсі такою короткою!.. Хронометраж цих її почувань був таким, як то на картинках журналів для городників: великий помідор і мала сірникова коробка. Так що Ясі Рідер не можуть снитися хороші картинки, короткометражки, чи відеопоезія, словом, нормальні блаженні сни у стилі двірнички Люсі.
… Прийшла в сон Ясі одна її сусідка. Вона була старша від Ясі, настільки старшою, що вже померла. Ця сусідка не зі своєї волі замовчувала свою біографію: вона була німа, тому ніхто зі сусідів, серед них і Яся, до пуття не знав, як її звуть, скільки їй було років, кого любила, що подобалося… Словом, мовчок… У сон Ясі Рідер німа сусідка прийшла не сама, а зі собачкою. Німа стара насправді мала собачку. Ця куца бомжова порода покликана-прикликана бути сторожем, охоронцем, ба, оберегом мовчання старої німої. Як то часто буває, вимушене мовчання спровокувало бешкетних дітей на знущання над старою, що у свою чергу дістало стару-німу-обездолену, ось вона й знайшла десь цього малого цербера. Навряд чи вам згадалася чехівська романтика, якби ви побачили цих двох. Німа зі собачкою були якимось хоррором для трьох будинків. Уявіть собі: на щастя, ви прокидаєтеся в мільйонний раз, умикається ваша голова і ви думаєте про аромат ранкових напоїв, що десь там французи їдять свої круасани і зараннє маринують своїх жаб, щоб на вечір зготувати; ви намагаєтеся згадати, з якої ноги встали, а рідні встали з якої; ви міркуєте, який до чорного костюму пасуватиме колір, коли до чорного йде все, у тому числі й чорний… Але! Якщо ви сусідите з німою та її крихіткою Цахес, то перша думка: як це не нарватися на них в підїзді, біля дому, біля перших кіосків; який це колір панчіх і черевиків сподобається собаці, бо якщо не сподобається.., як же він гарчить, о мама мія! Він дзявкотить ще до вашої появи і ще услід метрів двісті! І коли минеться ця небезпечна зона, то тільки тоді думається про ті всі ранкові враження, що виникають у ліжку, у ванні, на кухні. Здається, не в одного і ні в однієї ця собака спричинилася до розвитку процесу гальмування понад норму, відтак вони почали спізнюватися на емоції та враження; ну, хіба це в нормі: йти повз квітучі дерева і думати зовсім про ліве, те, що вже мало пережитися?!. Ай! Та прийшов час німої та її песика: вони померли і прийшли в сон Ясі. Обоє стояли біля вогнища. Таке вогнище вже горіло. Коли померла стара-німа-обездолена, хтось, причетний до поховання її, викидав з квартири її речі, а потім ту гору спалив, точніше, палив довго й задушливо для сонних сусідів. Яся придивилася: вогнище жерло її бібліотеку, стара мовчала, зате псина гавкотіла та й гавкотіла. Звісно, Яся Рідер видерлася зі сну. Вона миттю зрозуміла: сон віщує те, що її бібліотеці є небезпека, небезпека бути нікому непотрібною, адже спалено не просто книжки, а спалено цінності. Жах!.. Будь-що Яся вирішує надати своїм книжкам потрібності. Кілька десятиліть тому можна було би народити дитину, конче зробити з неї філолога — і був сину чи дочці спадок… «Ах, ах! Не будемо, не будемо про колишніх і колишні перспективи! Який оксюморон!» — наказує собі Яся Рідер і слухається сама себе. Яся Рідер ще тямуща жінка, філфаки гартують, знаєте:). Вона швидко знаходить альтернативу у словах двірнички Люсі, тої персонажки Тані Малярчук. «Їх можна продати», — Яся мотає на голову компрес, бо сон, в якому німа, цербер, Ясині книжки у вогні, вдарив її по голові, натягує головний убір, який уже є, бере коробочку домашнього каталогу, в якому описано всі-всі книжки Ясі, геть навіть до старих брошур, і прямує до букініста, який торгує біля «Мірошки»-»Дитячого світу».

Як Яся Рідер познайомилася з букіністом
Цей букініст належить до такого, як би точніше сказати, до такого соціотипу, про представників якого, побачивши їх, кажуть, що зовнішність оманлива чи навіть брехлива. Начебто багатьох людей книжки зобовязують біля себе і біля книготорб, книгосховищ та решті слів та місць, що починаються з бібліо-, бук-, наряджуватися, видавати себе, як каже мій один приятель, за «кулютурну», виховану, інтелігентну людину. Але книги цього букініста ні до чого не зобовязують. Він клятв їм не давав, із ними не женився, а може, й не читав, ну, так здається на перший погляд, або читав ті, які навчили його такої здорової свободи. Більше того, його можна вважати лікарем-наркологом, адже він позбавляє людей книжок, а значить можливостей читати, взамін даючи їм гроші — це вже інша залежність, від неї залежні майже всі на Землі, крім диких племен, тому як залежність вже ніким не сприймається у ринкових умовах. А що грошей він дає менше, ніж вартують чи вартували ті книжки, то такій, як Ясі Рідер, не вистачить на нові книжки, отже, вона купуватиме тільки найнеобхідніше зі споживчого кошика і так стане повною матеріалісткою, гедоністкою, а може, й аскетичною буржуйкою і заживе собі, може, ще помолодіє на харчах, білках-жирах-вітамінах-вуглеводах, яких завжди не вистачало їй через книголюбство, і знову ще трохи погедеонить-подихає на цій планеті. Ось такий він, цей букініст, як сонечко, як божа корівка, яка така маленька, але така потрібна для багатьох рослин і дітей. Хоч Яся Рідер була ще тямущою жінкою і мала мудре безсоння, та, як засвідчила її реакція на сон про німу, собаку-цербера та книжки, не перевелися її чутливість та вразливість до дрібниць та деталей. Десь із півгодини вона никала в одному кутку. То був пункт її спостереження, з якого вона спостерегла: букініст неголений, раз, по-друге, букініст уже кілька разів крутить папіроски, а сьогодні у її сні так шкварчало. Будь-які прояви-ознаки вогню — це не її стихія. «Папіроски — це дуже серйозна небезпека, — нервово міркує Яся Рідер. — А якщо цей пан не спродає мої книжки за зиму і весну, так дійде до спекотного літа, ось він так цмокатиме своїми папіросками, бах — і потрапила іскра на мою ще книжку?! Я ж це відчую будь-де, навіть у глухому кутку дряпучого малинника!» Лякається Яся Рідер. По-третє, ото букініст має вигляд, тюремний. Він не суджений, він судимий! Фантазія Ясі Рідер немає меж, вона бездонна, як космос. «Ще підійду, — прогнозує Яся, — як внюхаю папіроску з перегаром, як мене знудить. Ох, ні-ні! Зараз маю заслабкий стан, не переживу таких запахів. Ще помру від них, а бібліотека так і залишиться не пристосованою для суспільства. Треба йти… Треба йти… « Тривкіше вхопила Яся Рідер свій каталог, стала уважнішою до нього і почалапала трохи похнюплена, трохи заспокоєна додому. Так і не познайомилася Яся Рідер із букіністом. Так і не дізналася Яся, що той букініст — сонечко, божа корівка, може, ще й зовуть його Петрик-Бедрик… Бо не любила Яся Рідер думати про приватні перспективи ні про колишні, ні про теперішні. Вони вже давно були окремою могилою.

Їх не можна продати
Звісно, у містечку Ясі Рідер був не один пункт, де спродували цю книжкову склотару. Але Яся до всього ще й мала трохи доброї памяті, от, скажімо, тому час від часу вона пригадувала латинські вислови. Зараз її память видала: що зроблене — те зроблене, зробленого не перероблюй. Як віддана філологиня від мізинця руки до мізинця ноги вона сприйняла цю давню думку за знак і впевнилася у своєму рішенні. Ще стривожена і наполохана, Яся вирішила відпочити та покуняти, бо саме була обідня пора, стареча і молодеча сієста, коли мудре безсоння не має прав на дію. Отож Яся Рідер пішла колихатися. І сниться їй…
… Як із її книжок десь виклали танцювальний майданчик. І на ньому танцюють! Але хто танцює? Сучасна молодь. Спочатку молодь вдягнена. Яся Рідер ще намагається порозумітися з їхніми аксесуарами та прикрасами, коли блимають привідкриті частини тіла, якими Яся за своєї молодості не світила, а темнила, Яся теж ще намагається зрозуміти, мовляв, о часи, о смаки! Але спочатку поволечки, а потім швидко-швидко, в дискотечному дусі куце шматтячко молоді зникає, наче плавиться — і на Її книжках танцюють голі-голісінькі дівчата та хлопці! Спершу Яся Рідер припускає, що вона вже того, померла, її пропустили в рай, а в раю, як відомо, не одягалися, то, може, й зараз так ходять?!. А може вона не стара, а теж помолоділа і варто скидати цю земну одіж, може, тут до неї пританцює приватна перспектива?!.. Але книжки направляють свідомість Ясі у русло філологічне. Ще ж танцюють на її бібліотеці! Це ж яка наруга! «Я не можу дивитися цей сон!» — доходить до Ясі.
Знову дивиться Яся на свої книжки великими настраханими очима. Одне око зачепилося за том Коцюбинського, а друге — за Мирного. Ці два прізвища тримають її погляд, умиротворяють, а відтак вона ще дихає, хоч важко. Коцюбинський радить Ясі згадати про сонце і коли вона оклигає, поклонитися йому, бо це саме воно вивело Ясю Рідер зі сну: припекло. Так Яся і вчинила, після чого вона відчула, яке тверде її рішення. Нікуди і ніколи не піде вона до букіністів: книжки — це її частка, а вона жінка, отже, книжки — це її жіноча частка, а напівгалицькі за кровю панянки, та ще й зі філологічною освітою себе поважають, вони не продаються чоловікам, якщо їм подобається чоловік, то вони дарують найцінніше — свій хронотоп. «Ой, ой, — замнулася Яся Рідер, — що це я? Колишні, пішли в дим!» Осяйнуло сонцем Михайла Коцюбинського Ясю Рідер. Вона збагнула, що книжки вона подарує бібліотеці. В тій бібліотеці працюють її приятельки, вони ще молодші, Яся подарує їм пакет гостинчиків — і коньяк ще більше зігріє їхнє ставлення до Ясі, ось хто потурбується про її книжки, її бібліотеку.

P/S/…
Далі Ясі Рідер було добре. Зі своє куцої пенсії вона більше не купувала книжок, бо тоді збиралася би нова бібліотека, а так Яся Рідер не померла би не те, щоб ніколи, але плелася ще своєю життєвою дорогою довго. Натомість вона купувала чай-і-до-чаю своїм приятелькам-бібліотекаркам, ті по-різному, хто більше, хто менше, гладшали і добрішали до Ясі, вона просто плавала в їхній доброті, іншими словами, їй дозволялося ходити в різні зали, спускатися в фонди, найзатаєніші куточки бібліотеки, чого вона не змогла робити, коли писала свою кандидатську.

Кажуть різне, як скінчила життям Яся. Одні розповідають, що померла Яся Рідер спокійно. Балакають, що вона була такою спокійною та ясною, що і зі мертвої можна було створити портрет живої. Інші переконані, що вона і не вмирала. Якось зайшла в бібліотеку і більше не вийшла з неї. Шукали її, та не знайшли. То ці інші міркують, що вона і тіло, і дух Ясі Рідер став.., став книжкою, важко сказати якою, але, можливо, ще однією енциклопедією, певно із літературознавства:).

Людмила Золотюк. Любов-ненависть Ясі Рідер. Проза /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.102-108.