***
Горіло полумя, як сміх,
То гучно, то несло шипіня.
У нього падав перший сніг
І обпікав собі коліна.
Неслося вітром дименя:
Шукало слави на чужині.
На схилі дуб старий куняв,
Забув свій лист на зиму скинуть.
Скакали звуки між гілок,
То листя казку починає.
Тріск, шепіт, полумя, димок.
Зими без спогадів немає...
***
Тепер не руш. Тепер уже ніч.
Тепер світанок загорівсь червоним.
Ми крали щастя один раз і двічі, —
Сьогодні трохи лишим його вдома.
Уже навіки. Хай собі сидить.
Хай робить орігамі-голубяток,
Нанизує на них свою блакить
І свою ніч — ото і є весь статок.
Тепер не руш. Хоч зрушила сама,
Бо вчора знову дмухала на зорі,
А потім зрозуміла, що нема
Твоєї зірки у моєму морі.
Отож не руш. Навіщо поворот?
Мене вже не бентежать ті зітхання.
І мрії вже давно на ешафот
Звела моя озброєна реальність.
Тепер не руш. Тепер не треба слів.
Тепер не треба бити ту дорогу.
Тепер на тому полі місяць звів
Товсту стіну із місячного смогу.
***
Що я змінюю доторком пальців?
Форма холодна гарячих слів.
Розум сплітає ті змисли на пяльцях;
Знічує колом нахмурених брів
Всю ту сукупність мети і потреби —
Грубо рече про свої права.
Шле телеграму серцю: „Не треба!
Не я це, а він тебе так скував!”
Серце ненавидить пізню пошту,
В нього до неба свої шляхи.
От на отруту немає коштів —
Придбали бінокль, щоб дивитись, де ти.
Просто дивитися, так, без мети,
Бачити серцем твої лабіринти.
Добре, Тесей навіть знав, куди йти,
А ми ще не встигли клубочок звити.
Вперта дилема, як ніч і день,
Міняє і „так” і „ні” циклічно,
Серце благає у всіх прощень,
Але у розуму лиш символічно.
Любов
... Вона така прозора, як повітря,
Коли тебе немає поруч тут.
Лиш ти до мене, чи до тебе я
Прийдемо в сон, як місяць приведуть.
Вона така реальна, як ти поруч —
То ніжність рук і солод губ, слова.
І я стою ліворуч чи праворуч
Така, як завжди, і якась нова.
Я нею марю, марю і тобою,
Збираю ніжність, бережу слова
Щоби при ній (при зустрічі) скупою,
Не здатися тобі, собі і нам.
Немає коментарів:
Дописати коментар