Олександр КУЛЕШ
Народився 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. Навчається на факультеті іноземних мов Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота", "Колодязько". Член Національної Спілки письменників України.
ПОДУШКА
Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.
ЗАГАДКА ПРО...
Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радості руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселості діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.
СТЕПАН
Червоний густий слиз розмірено, чіпляючись, стікав у дірку раковини. З губ застиглого в позі готового до обшуку Степана звисали розтягнені краплини слизу, які з великим небажанням піддавалися невпинному струменеві води, що текла з крана. Завершивши єдину знану в житті процедуру чищення, Степан заходився жадібно їсти зміцнений потік хлорованої води.
Розслаблена горлянка повільно пульсувала. По закінченню водної процедури у "ванній кімнаті" знаходитися було вже не актуально. Підхопивши зшиту, здавалося, із самих дірок торбу, Степан вислизнув у фойє своєї великої хати. Там Степан мав багато гостей. Струмінь людських тіл, невидимий багатьом, відразу ж лупцював його на очах.
Перемігши огиду до страшного, кумедно пошарпав у свою спальну кімнату. Як і чекалося, у ній прямо в одязі і в основному з розкритими заслиненими ротами спала безліч безтурботних гостей. Щоправда, більше було там не сплячих гостей, які з напруженням відсовували свої ноги, як поміж рядами пластмасових крісел сунувся Степан, шукаючи місце і собі. Нарешті, як сів у крісло для нездорового спання, то поліз брудними руками закачувати штанину на тій нозі, що дозволяла йому зручно ходити. Оголивши протеза, Степан підвівся і пішов у залу чекання. Але на Степана там ніхто не чекав. Хоч він і був хазяїном хати, але про це ніхто не знав. Подолавши опір перших тяжких скляних дверей, він зупинився у цьому склобетонному квадраті, який розділяв хату Степана з хатою Господа.
Напівупавши на бетон, як оберемок полін, безпосередньо під вивіскою "Вхід у місто", поміж парою скляних воріт, Степан смачно простягнув свою напівдерев'яну ногу. Заклопотані люди синусоїдами шмигали по обидва боки від зайнятого медитацією Степана. В очах багатьох людей Степан бачив дике мерехтіння туги за втраченим. Рабське служіння панові Часу змушувало їх штовхати поперед себе життя, не дивлячись вбік, не озираючись назад. З кожним роком мрії цих людей обростали густою смердючою ватою плісняви. У Степана мрій не було, були тільки наміри. Він сидів з зачиненими очима і тільки малював в уяві образи, навіяні акустикою падаючих у його миску монет.
Втішало тільки одне - що люди самі приносили йому в хату гроші.
Степан добре порівнював себе з акваріумною рибкою і добре розумів, що доля його - це не збіг обставин, не вплив, а наслідок того, що він ніколи не намагався покинути свій звичний акваріум. Степан знав, що його акваріум стояв серед безкрайого моря.
Раніше він цього не розумів. Снів він також не розумів... Ніколи. Розбудив Степана знайомий міліціонер. Він завжди його розбуджував, аби наглянув. Міліціонер був напрочуд добрим, а тому ніколи не конфіскував зароблених грошей, а запихав їх Степану у кишеню. Далі він мовчки за шкірку скидав жебрака зі східців.
У Степана іноді з'являлася підозра, що цей міліціонер - збоченець.
Шкутильгаючи від хати по заслиненому тротуарі у місто, він незграбно перекладав монети з однієї кишені хренчика брудних кольорів у інший, рахуючи приємне очима.
На "головне" вистачало. Значить, вистачало на один день життя.
Веселі весняні струмочки, які розділяли дорогу з тротуаром, приємно шаруділи, створюючи атмосферу спокою для тих, хто їх сприймав, незважаючи на ревіння міста. Степан сприймав.
Він міг шукати харч для душі у брудних калюжах. Відірвавши увагу від струмочків, він звернув вправо, у вуличку без струмочків. Закута у кайдани бруду вода не мала змоги вирватися та об'єднатися у струмочок; лише де-не-де у відбитки підошов стікалася в озерця вода. Степан нехтував дощечками, очевидно, покладеними задля спасіння від забруднення взуття. Та й стрибати з таким протезом навіть і кенгуру не зуміло б. Скоро репаний палець Степана ритмічно загримав у прозоре скло на першому поверсі червоного будинку. Фіранки роззявилися, і між них, як язик між зубів, просунулося суворе обличчя. "Сдєлка" відбувалася через кватирку. З грошима Степан розлучався без жалю. Він навіть тіла свого не жалів... за самогон.
Степан чув собі пустоту, роз'їдаючупустоту серця. Степан не міг собі щось запропонувати, бо не знав, хто він є. Йому нічим було знати, бо замість того апарату, яким це знають, у нього - порожнеча. Він ішов з наміром заповнити її напівпрозорою отрутою. Повернувши з брудної вулиці на вулицю струмочків, Степан, сам не розуміючи чому, пошкутильгав швидко-швидко, ніби втікаючи, ніби шукаючи.
Зрізаний конус протеза ненав'язливо розчавлював поодинокі грудки асфальту, які не без допомоги людей відділилися від тіла тротуару та отримали свободу. Через цих свободолюбців в асфальті утворилися вибоїни.
"Модель суспільства", - подумав Степан і відразу ж упав, заціпившись протезом у ямі.
Лежачи на нечистому тротуарі, Степан відчував, як його обличчя палає болем. Ні, не від травм після падіння, а, так би мовити, травми душевної, яка прийшла, коли він почув, як пляшка розбилася, і відчув, як жадана рідина звільнилася від скляного саркофагу. Ставши навколішки, він, ковтаючи слину, дивився, як собака на кицьку, на втрачену, безглуздо втрачену радість. Степан втратив мету. Відчай лився з нього, як фонтан води з кита, відчай невидимого плачу.
Здивовані перехожі з огидою обходили бомжа-каліку, який, стоячи на колінах, лизав забруднений весною тротуар.
Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан
/ Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].
