Олена Поліщук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Поліщук

***
Горіло полумя, як сміх,
То гучно, то несло шипіня.
У нього падав перший сніг
І обпікав собі коліна.

Неслося вітром дименя:
Шукало слави на чужині.
На схилі дуб старий куняв,
Забув свій лист на зиму скинуть.

Скакали звуки між гілок,
То листя казку починає.
Тріск, шепіт, полумя, димок.
Зими без спогадів немає...

***
Тепер не руш. Тепер уже ніч.
Тепер світанок загорівсь червоним.
Ми крали щастя один раз і двічі, —
Сьогодні трохи лишим його вдома.

Уже навіки. Хай собі сидить.
Хай робить орігамі-голубяток,
Нанизує на них свою блакить
І свою ніч — ото і є весь статок.

Тепер не руш. Хоч зрушила сама,
Бо вчора знову дмухала на зорі,
А потім зрозуміла, що нема
Твоєї зірки у моєму морі.

Отож не руш. Навіщо поворот?
Мене вже не бентежать ті зітхання.
І мрії вже давно на ешафот
Звела моя озброєна реальність.

Тепер не руш. Тепер не треба слів.
Тепер не треба бити ту дорогу.
Тепер на тому полі місяць звів
Товсту стіну із місячного смогу.

***
Що я змінюю доторком пальців?
Форма холодна гарячих слів.
Розум сплітає ті змисли на пяльцях;
Знічує колом нахмурених брів

Всю ту сукупність мети і потреби —
Грубо рече про свої права.
Шле телеграму серцю: „Не треба!
Не я це, а він тебе так скував!”

Серце ненавидить пізню пошту,
В нього до неба свої шляхи.
От на отруту немає коштів —
Придбали бінокль, щоб дивитись, де ти.

Просто дивитися, так, без мети,
Бачити серцем твої лабіринти.
Добре, Тесей навіть знав, куди йти,
А ми ще не встигли клубочок звити.

Вперта дилема, як ніч і день,
Міняє і „так” і „ні” циклічно,
Серце благає у всіх прощень,
Але у розуму лиш символічно.

Любов
... Вона така прозора, як повітря,
Коли тебе немає поруч тут.
Лиш ти до мене, чи до тебе я
Прийдемо в сон, як місяць приведуть.
Вона така реальна, як ти поруч —
То ніжність рук і солод губ, слова.
І я стою ліворуч чи праворуч
Така, як завжди, і якась нова.
Я нею марю, марю і тобою,
Збираю ніжність, бережу слова
Щоби при ній (при зустрічі) скупою,
Не здатися тобі, собі і нам.

Олена Поліщук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.24-25.

Яніна Сафан. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Яніна Сафан

***
Ти вирвав серце!
Без зусиль, без думок, без каяття.
Мені не боляче. Тільки трішки сумно.
Незвично жити без серця.
Тепер не буде страждань, сліз, крові.
Не буде почуттів.
Звикаю.
Порожнечу заповнює лімфа.
Цікаво, де моє серце?!
Напевно, в твоїй колекції
Під Nомером...
А може, на смітнику?
Його рвуть собаки, клюють ворони...
Не знаю.
Та мені байдуже. Мені не боляче.
Я живу.
Без сліз, страждань, почуттів, без серця.
Та ти все одно приходиш у сни.
Заповнюєш думки, уяву...
Гей, почекай!
Вирви ще мій мозок.

***
Загалом тиша. Вульгарною,
Злішою
З часом стає моя мова.
Усмішка
При нім не зникає, навпаки —
Ще світліше
Очі сяють, усе спопеляють.
Люблю!
Життя, навіть осінь і вітер
Холодний,
Твій погляд лиш ні.
Забути
Хочу чим швидше, будь-ласка!
Каву
Почала пити, не справжню, лиш
Запах
Нагадує літо і сонце, і хмаринки
Пливуть,
Мої мрії за течією душевної муки.
Страждання
Навколо, ними стугонить земля,
Все просякло
Млою, сірою, мокрою, бридкою.
І лиш погляд
Його змушує згадати —
Життя продовжується!
А далі...???

***
Ми сиділи удвох:
Я і моя самотність.
Вона палила, я — хотіла
Летіти у невідомість.
Вона простягнула склянку
Міцного, пянкого трунку.
Це ліки від тебе?
Ні, лиш смак цілунку.
Коли ти підеш?
Не знаю, з тобою добре мовчати.
Я помираю від втоми,
а так хочу жити, кохати!
Не знаю...
Погасла цигарка, упала порожня склянка.
В холодній темряві життя
Сиділи самотність і пяна душа.

***
Новий формат, нові думки.
Відмовитись від трафаретів,
Думати самостійно.
Важко!
Іти по тернистому полю,
Коли поруч асфальтна дорога.
У голові безлад.
Це навіть не схоже на ремонт.
Швидше — наслідки війни,
Внутрішньої, з власним „его”.
Перемога! Не моя.
Збираюся прибрати. Хоча ні,
Викинути цей мотлох,
І почати все спочатку.
Без ідеалу, без трафарету...
Важко!
Зможу. Мушу. Потрібно.

Яніна Сафан. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.21-23.

Лев Правиця. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Лев Правиця. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.16-20.

Наталя Косинська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Наталя Косинська

Київ. Осінь. Філософія.
Зоряних снів ембріони
Вигріб хтось з органів ночі.
Дух невагомості мосту Патона
Знічевя зубами скрегоче.
А Київ вливається лоєм
У хмарочос мого Его.
І вибудовує Осінь
Рими з конструктора лего.
Мазь із плодів дивочасу
Серця зализує рани.
Гірко померти невчасно
Чи народитися рано.
Пю філософію з кварти.
Він нишпорить в череві світу,
В екстазі бючись від азарту,
Напхати шльондр динамітом.

Мініода коханню
Візерунками килимовими
Зазираю коханню в душу.
І краваткою пурпуровою
Пристрасть нитку аорти душить.
Змій шипінням, ричанням тигра
Ранок ситий дратує тишу.
Полуницею ніжність стигла
У щоденнику серця пише.

***
Ти, мов іржавий кран,
Водою бєш по нервах.
Мобільного екран
Говорить, що „Я — стерво!”.
Годинника списи
Занурюються в шкіру.
Отак скажені пси
Оббріхують кумирів?!
Патронами ідей
Стріля рушниця-мозок.
Розплавлює людей
Обожнювання доза.
Так ідол-наркоман
Псує Любовю вени:
Брудним струмком обман
Перетікає в гени.
Трояндовим дощем
Зіяє слави рана.
Месію під кущем
Знов зваблює омана.

***
Ти — аутсайдер.
Душа-рапунцель
Тепер має стрижку під каре.
Вежа — неприступна.

***
Розгледіти твою душу?
Вона мізерна! Я не Циклоп!
Світ існує і без тебе.

***
Поміж комарів теж є пияки.
Це ті, Любий, що пють твою кров.
Прохання від грінпісівця:
Не псуй фауну.

***
Тоненька свічечка
Збирає у жовті долоньки
Воскові слізки.
Я хочу плакати. Запали й мене.

Черевички
Вона сиділа на кухні і пила апельсиновий сік. Хтось подзвонив у двері. Легенько. Весело. Вона підхопилась і вже за мить була в коридорі. Щаслива. По-своєму гарна. Відчинивши двері, не зронивши ні слова, вона кинулась у його обійми. А потім чомусь розридалась: „Нарешті, нарешті, ти повернувсь. Я стільки чекала. День за днем. Господи, тиждень за тижнем. Три місяці, як довго...”
Він палко поцілував її, а тоді стрепенувся і глянув наче на щось чуже. Вона ж раділа: „Коханий, ти не повіриш, я скоро стану...” Дурна й наївна. Він не повірив. Він просто побачив. Його сильна рука вмить спинилась на її обличчі. Удар! Як це по-чоловічому!
Можливо, він занадто любив її. Обожнював. Не хотів ділити з кимось іншим. Йому було глибоко наплювати, що те інше — творіння його власних... — ні, не рук! — хоч це не так вже й важливо. Він любив її! Вона ж пробачила йому, бо любила ще більше. Того дня вони помирились. Йому було 23. Їй ще менше. Вона навчалась в університеті. Життя текло розмірено.
Одного вечора вони знову посварились. Просто так, через дрібниці. Вона всього лише показала йому маленькі дитячі черевички. Потягнула його за руку до прилавка й ткнула пальцем: „Дивись, які гарненькі!”. Він сказав, що його дістали ці витребеньки, і пішов. Вона знову йому пробачила. А ввечері їй просто захотілось прогулятись осінньою вулицею. Вона одягнула пальто, щільно обмотала горло шарфом, щоб не застудитись. Тепер їй було затишно й тепло. Хоч чорні плями розбитих ліхтарів трохи лякали. Вона йшла дорогою, вдивляючись у нічне небо. При світлі змарнілого місяця хмари здавалися химерними потворами. Товсті, незграбні, схожі на вовчі пащі, вони пожирали місячне сяйво. Стало страшно. Вона відігнала від себе злі думки, подумала про хороше — про нього. Вона йшла дорогою. Сірі калюжі тоненько пищали під підошвами її черевиків. Було тепло. Було спокійно. І раптом!.. Авто загальмувало тільки тоді, коли відчуло під колесами щось тверде. На асфальті лишились широкі смуги від шин. Чорні. Переплетені з лініями чужої долі. Червоної. Липкої.
Водій вийшов. Жах! За що?! Як безглуздо! Як все безглуздо! То був він. Розбитий. Розкришений. З маленькими дитячими черевичками в руці.
Він убив їх обох: її і те, що було у неї всередині. За що?! Поранений, підстрелений звір.
Все те, що лишилось від неї, можна зібрати в пакет і відправити її мамі. Хай плаче! Хай плаче, бо він не хоче робити цього сам. Якого біса! Він же просто їхав їй назустріч, їхав — вибачитись...

Бог для Ме-не-ї
Ми ліпимо богів із неякісної глини...
Метушливий Київський вокзал. Тривожний гул пасажирських потягів. Довкола нахабні залізничні голуби. Перон. Він і вона. Розмовляють про кохання:
А я люблю тебе.
Ні, Кохана, я люблю тебе більше!
Чим доведеш?
Та так, нічим. Дрібниці — стрибну під потяг.
Стрибай!
І стрибну! Ти дійсно цього хочеш?!
Так, стрибай! Ти все одно воскреснеш.
Люба, Я — не бог.
Ні, ти — Бог! Я бачу в тобі Бога.
Тебе замало! Більше ніхто не бачить. Отже, я не бог!
Бог, Любий, Бог! Якщо цього не бачить ніхто, окрім мене, це не означає, що ти не Бог. Це лише свідчення того, що навколо сліпці.
Маєш рацію. Я таки Бог!
Обережно, Коханий, послизнешся — і поранишся.
Рани затягуються: я ж Бог!
Ні, не затягнуться!
Затягнуться, тобі кажу. Сама ж бачиш мою могутність і велич.
Любий, лише я залікую твої рани, і біль зупинити теж зможу.
Богинею себе уявила?! Двох богів не буває! Припини це безглузде мріяння. Теж мені, богиня.
Ні, Любий, я не богиня. Просто сила мого кохання настільки велика, що залікувала б усі твої рани, зацілувала б усі твої синці, з того світу витягнула б якби довелось.
Не вважай себе всесильною! Такій дурепі, як ти, не ввести мене в оману. Чого ревеш? Припини ці сльози! Вони мене дратують! (По хвилині мовчання) То чому плачеш? Бо не богиня?! Ілюзія, як дим?! Мить — і розвіялась?!
Ні! Плачу, бо ти — Бог...
Це ж чудово мати за приятеля Бога.
Вона знічено:
За приятеля?.. За приятеля, кажеш... Але ж, Коханий! Як же це? (Заламує руки) Як же це? Ти ж казав! (Крізь ридання) Так... Ти ж казав, що любиш мене... Казав більше! (Бючись в істериці) Ти! Казав же! Казав... Життя моє, кохання, ну згадай, згадай... Молю тебе, скажи ще хоч раз...
Та пішла ти! Я — Бог!
Здичавілий перон стрічав ранок шматками чогось схожого на тіло, змішаними з розірваним одягом. На рейсах багряніли липкі плями. Подеколи тендітні жовтогарячі зайчики мочили у кривавих калюжах свої сонячні лапки, мяко ступали по кровянистих шматках — залишках тендітного дівочого тіла.

Наталя Косинська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.11-15.

Мирослава Котенко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Мирослава Котенко

***
Усмішка щиро-привітна,
Ніжно-трепетні стиглі слова,
У обіймах така тепло-літня,
Невідомо-грайлива рука.
Плечі мужньо-широкі і дужі,
Груди лицарські і круті,
Тлію я у беззахисній тузі
Без відчутно-осяжних чуттів,
Без солодкого подиху втіхи,
Що вулканом кипить на вустах,
І запалює душу настільки,
Що толочить із попелом страх.

***
Замерзли стріли Купідона,
Пухнасті крильця — у снігу,
Любов горну до свого лона,
Таку віддалену й чужу.
Кохання. Лютий. Божевілля.
Любов. Зашкалює зима.
В душі лишилась крига тлінна,
„Не вірю” й „вірю” — слів стіна.
Кохання. Лютий. Це можливо?
Сама не знаю я, чому
Криваво, болісно й ревниво
З собою я веду війну.

***
Не критикуй,
Не кривдь,
Не сперечайся,
Не вказуй,
Не наказуй,
І не вчи,
Не змушуй,
Не навязуйся,
Не лайся,
Не зли,
І не мовчи,
І не кричи!
Ніколи не дивися із докором,
Ніколи не погрожуй, не лякай,
Ніколи не зливайсь з загальним хором,
Ніколи не роби щось через край,
Не спізнюйся,
Не плачся
І не зраджуй,
Не мстися навіть подумки мені!
Це небагато в порівнянні, адже
Ти маєш „так” за всі ці „не” і „ні”.

Мирослава Котенко. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.9-10.

Олена Юрчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Юрчук

***
Я бачив
як жовтими скельцями падало небо
та коли подивився вгору
зрозумів
що стою під деревом
осінь

***
Останнім часом
бачу світ
крізь веселку сліз Бога
дощить

***
Торканням теплих пальців
залишаю слід
у твоєму тілі
ранок

***
Сім днів
і три ночі
в долонях Бога
безсоння

***
Сніг
дитячим сміхом падав
до ніг безжурних
йшов вулицями
ніч

***
Жовтим листям
земля торкається свого тіла
щоб осягнути втрату цноти
зима

***
Прощання вальсує у скронях словами останніми
судини зав`язано в вузол надії згадати
тебе покидаю присутністю тіла без погляду
склероз

***
Дві постаті поруч її тіла
ще крок до відчаю примирення
вона обрала
самотність

***
У маленькому місті жила дівчинка
гралася у ляльки і гойдалася на гойдалці
одного дня випав сніг
старість

***
Я чекаю на погляд
я хапаю повітря ніздрями
я ковтаю спогади пігулками вночі
дозовано
ностальгія

***
Бог створив його з глини
Бог створив її з ребра
втомившись заплющив очі
так з`явилась
я

***
Одноманітністю вражень
на плечі лягала втома
нервовістю пальців
за два подихи від
мене рятувала
вона

***
Кожного дня віддавати себе світу
кожного дня шукати відповідь без запитання
кожного дня
життя

***
Брат нахромив брата на вила і поніс волу
той напився крові і подивився на світ очима
людини

***
Земля тікала від себе кров`ю своїх дітей
земля тікала від себе кістками своїх дітей
у дні Голокосту

***
У цьому світі
мої пальці знають
два пророцтва
Слова і Жіночого тіла

***
Хвилина на двох
перетворена на години тіла і поту
у змаганні духу
коханці

***
Він вийшов у поле і сіяв перлами у душі Спраглих
ті напилися вологи і плюнули в колодязь Обізнаних
свині

***
За мить до майбутнього
переступаєм межу між минулим і сучасним
Новий рік

***
Початок той самий кінець
любов та сама ненависть
порожнеча породжує втому
і так минає життя самотнє
колооббіг

***
Дзвінок розрізав тишу
на два часопростори
до неї і з нею
я балансую над ними

***
Я хочу бути жінкою
я хочу бути жінкою якій він не вірить
я хочу бути жінкою якій він не вірить стоячи по коліна у морі
думала русалка гріючи хвіст на березі

***
Нарешті дозволила собі
крізь сни слова погляди
нарешті дозволила собі
крізь цитати його і не його віршів
нарешті дозволила собі
ЛЮБИТИ
та він промовив
... Тебе забути хочу

***
За самотністю його віршів
не чекала пророцтв
за самотністю своїх думок
не чекала віщого слова
за самотністю...
не чекала...
де ти?

***
чорна гілочка бризнула соком
канали набухли і вистрелили зеленим
рожеве з`явилося несподівано тонко
температура впала
цвіли садки

***
У квартирі температура у мінус
Твоя дружина віталась привітно
Ти поїхав до Києва
У Житомирі буде дощ
Ти зателефонуєш колись увечері
Не скажеш ні слова про кохання
Потім ми залишимо за собою вічність
Повну мого мовчання і твоєї нерішучості
Але я чекаю на тебе

***
Скажи мені все сьогодні
Не чекай весняної повені
Не чекай літньої роси
Не чекай осіннього падолисту
Не чекай зимового снігу
Завтра я відлітаю у вирій

***
Цілую тебе
Рухаюсь каналами твого тіла
Чую твої слова
Відчуваю твоє дихання
Собака лиже мені ноги
Ранок

***
Маленький їжачок
у великому лісі
заплутався у гілках хмизу
лабіринт

***
Необмежений простір мене
накладається на твої ґрати
так назавжди
бо ти не любиш

***
Господь сказав
не буде раю для тих хто не любив
а Я кажу
пізнають рай і вони
якщо любили їх хоч раз

***
Одного ранку я прокинуся у божевільні
Погляну у вікно і посміхнусь
Нарешті я дома

***
Коли я була маленьким хлопчиком,
То відчувала, що світ — єдине ціле,
Але в тринадцять років у мене почалися критичні дні,
І я зрозумів — світ розірвано навпіл, як і моє тіло.
Так говорила Заратустра.

***
Від тієї ночі
Пісок крізь пальці
Перебираю почуття
Відсторонено фіксую самотність
Я тебе втратила

***
Намалюй мені лелеку.
Він полетить до тебе і принесе твою душу.
Я говоритиму з ним.
Знаю, що він мовчатиме,
бо то вигадана історія,
у якій ти живий, тату.
Але намалюй.

***
Я маю ваду — серцеву недостатність,
тому моє тіло не належить нікому і належить всім одночасно.
Я маю ваду — роздвоєння особистості,
тому моя душа належить всім і Богу, але не мені.
Чеснот не маю,
тому ніхто не візьме моє ім`я за прапор і не понесе вулицями міста.
Так говорила Юрчук.

Олена Юрчук. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.3-8.

Титульна сторінка та зміст часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

ЛЮБЛЮ + СЛОВО

фіLео + LоґоS  φiλeo + λoγoς

Літературний часопис філологічного факультету

2007 № 8

Зміст

Олена Юрчук
Я бачив... Останнім часом... Торканням теплих пальців... Сім днів... Сніг... Жовтим листям... Прощання вальсує у скронях словами останніми... Дві постаті поруч її тіла... У маленькому місті жила дівчинка... Я чекаю на погляд... Бог створив його з глини... Одноманітністю вражень... Кожного дня віддавати себе світу... Брат нахромив брата на вила і поніс волу... Земля тікала від себе кров`ю своїх дітей... У цьому світі... Хвилина на двох... Він вийшов у поле і сіяв перлами у душі... За мить до майбутнього... Початок той самий кінець... Дзвінок розрізав тишу... Я хочу бути жінкою... Нарешті дозволила собі... За самотністю його віршів... чорна гілочка бризнула соком... У квартирі температура у мінус... Скажи мені все сьогодні... Цілую тебе... Маленький їжачок... Необмежений простір мене... Господь сказав... Одного ранку я прокинуся у божевільні... Коли я була маленьким хлопчиком... Від тієї ночі... Намалюй мені лелеку... Я маю ваду — серцеву недостатність...

Мирослава Котенко
Усмішка щиро-привітна... Замерзли стріли Купідона... Не критикуй...

Наталя Косинська
Київ. Осінь. Філософія. Мініода коханню. Ти, мов іржавий кран... Ти — аутсайдер... Розгледіти твою душу?.. Поміж комарів теж є пияки... Тоненька свічечка Черевички. Бог для Ме-не-ї

Лев Правиця
Із циклу “Лютнгі лютня”. Яринці. Тобі я майбутнє й минуле не зичу... Осінь. На шибениці голки... Сидить Господь на гілці неба... Спіткнувся
на доброму слові... Прекрасний біг... В імя перетворення... Сповились тіні перешкод... Коли відлітають до лампочки...

Яніна Сафан
Ти вирвав серце!.. Загалом тиша. Вульгарною... Ми сиділи удвох... Новий формат, нові думки...

Олена Поліщук
Горіло полумя, як сміх... Тепер не руш. Тепер уже ніч... Що я змінюю доторком пальців? Любов.

Галина Левченко
вікна мало... у грудях є... калина журавлями заглядала... забаглося ховати... коли  падають кумири... казав що любить... не спиться... побитий віспою румянець... коли вона пробувала намалювати... тільки виборсуєшся нагору... застукай своїм серцем... зраджений бог... твоя ненависть... хтось думав... людина без шкіри... іноді...

Ольга Расовська
Диво первоцвіту. Так хочу я забутись на хвилину... Ти подививсь на мене так суворо...

Варвара Заєць
Я вже забула, звикла, я змирилась... Без розмов, за допомогою паперу...

Маріча Море
Любов — це постійна самопожертва...

Ольга Занько
Це лише життя... Красивих слів вже сказано чимало... Вона жила самотньою тополею... Шепіт, мовчання, зітхання, прощання...

Олена Шегеда
Химери дощу або Пора року — дощ. Мокра сірість... А дощ... Дощі, дощі... Якщо тебе зіштовхують.

Юлія Гуз
Я питаю в долі : „Де моя сопілка?”... Море квітів усипає горе... Застрягла зірка в проводах... Ромашки. Маленький космосик мовчить і схлипухає... Сонячний зайчик... Слідом за твоєю тінню... Піщаний годинник ти ніс у руках... Жегліовати. Сміх і втома... Малиновий жар серед зелені...

Віра Гатіна
Осіннє листя під ногами... Так голосно скрізь — шум давно уже мертвий... Зігрітись сльозави, інакше — ніяк... Як це страшно, коли ти знаєш... Тиша. Шепіт. Сила.

Юлія Демусь
Я прокидаюсь знову, щоб прожити...

ФІЛЕО + ЛОГОС (ЛЮБЛЮ + СЛОВО): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. — 2007. — № 8.

Редактор Петро Білоус

Технічний редактор Галина Левченко
Компютерна верстка, макет Олега Левченка

Виготовлено на кафедрі української літератури

10008
м. Житомир,
вул. Велика Бердичівська, 40
філологічний факультет
к. 303

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с.