Микола Марченко. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Микола МАРЧЕНКО

***
Застелю повітря шпалерами
З дірками для ламп Ілліча,
Що зорі затьмарять
Поштучним щастям…

  ***
Сонні ведмедики думок,
Сині халати сердець,
Сірі астрали твоїх друзів.
Поєднав в собі морок…
Поясни, навіщо це тобі?
Не розумієш…
Сам винен —
Запустив бомбу в механізм
Насолоди…

***
Лиття медальйонів чужого кайфу
Застопорилось…
Божевільний ливарник спився
Заливаючи суміш аристократів та безрідних
Собі до горна,
Люди почали хворіти милосердям
У творах письменників його величності
Пройшло співчуття…

***
Бездушні погляди вікон
Жахливі гримаси дверних замків
Карають… Бо не зміг написати
Кількох слів про любов…

***
Небо закрилось повіками ночі,
Ти — просто сон, а отже, не хочеш
Далі йти по дорогах зірок,
Може, сьогодні прийти без квіток?.
Просто до неба…
До тебе…

Микола Марченко. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.98.

Юрій Бондарчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юрій БОНДАРЧУК

5.11

ціль так недосяжно стоїть на горизонті,
і надто багато людей залізло на віз,
їм не дістатись туди раніше за сонце —
надія на порятунок розтане, як віск.

чи здатні вони звалити тягар на спину
так, як звалила колись їх на свою земля?
щоб із вікна прокричати на всю країну:
“король помер! вітайте нового короля!”

але ціна поразки дається дорого —
вічні насмішки над незграбними рухами.
чи їм достатньо у арсеналах пороху,
людям, котрі його ніколи не нюхали?

З.

скільки ще кораблів розібється об “завтра”,
і під воду підуть ті,
хто продовжує топити свої обіцянки
і бити ногами по воді

так що, по плесі розходяться кола?
важкими ударами в груди:
такі здатні лиш бризки здіймати навколо
і, може, ще потонути.

чи потрібно комусь добиватися правди,
шукати її серед слів?
скільки ще кораблів розібється об “завтра”?
скільки ще кораблів?

Юрій Бондарчук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.97.

Ольга Кучук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга КУЧУК

***
Стисла зуби ненависть гірка.
Стисло кажучи — все пропало!
Щиро кажучи — в серці дірка!
Я мовчу… Тут сказати мало.

Звідкись взявся посеред буднів
І той день став для мене святом!
Ти сказав мені незабутнє:
«В серце впустиш заночувати?»

Був голодний напевно дуже!
І жагу втамував безбожно:
Як не вийшло вже з`їсти душу —
Понадкушував скрізь, де можна!

***
Такою гіркою,
Без цукру і кави,
Обпечена долею,
Більше не буду малою…
А ти все проґавив!
І слідом весь світ за тобою…

Що все буде добре,
Мені вже не варто казати…
Бо все вже було!
Віджило і пішло!
І серце хоробре
Сховалось у закутку хати…

Ну, такоє...
Якась незнана зовсім сила
Пустила в серденько стрілу...
Ну, все! Літатиму на крилах,
Сховаю в запічку мітлу!

Ну все! Тепер не скалю зуби!
Тепер я капці в них несу!
"Тримай, хазяїн! Ще щось, любий?" —
Де ще знайдеш таку красу!?

А хочеш чаю? Може кави?
А хочеш я зроблю ремонт?
У тебе! У твоєї мами!
Ну що? Ти want чи ти не? want?

А ще, якщо ти дуже хочеш,
Завжди дивитись в мої очі —
Я нас з`єднаю класним скотчем!
Тобі сподобається, точно!

А хочеш, я зроблю тату
Із іменем твоїм на грудях,
На двох! І моду заведу
Лиш в декольте бувать на людях.

Ну, все! Ну, все заради тебе!
Я навіть ноги поголю!
Якщо, тримаючи коліно,
Ти скажеш: "Я тебе люблю..."

А де ж ті крила? — Ой! Дістали!
Ну може там колись були...
Молочні всі повипадали…
А корінні не відросли!..

Ольга Кучук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.95-96.

Катерина Марчук. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Катерина МАРЧУК

Листопад
Як листопад в Житомир увійде,
Романтик вітер розцілує кожен метр, —
Ти знов за звичкою вдягаєш теплий светр,
Питаєш в тиші: як вона і де?

Ти вдумуєшся в образ, милий стан,
І хочеш встигнути за мрією у вічність.
Готовий завжди дарувати ніжність,
Шукати долю їдеш по містах.
                   
***
Світ танцює чудернацький
І кидає тіні,
І регоче, і радіє
Кожній новій зміні;
Примітивний, негативний,
Лиш прийде новатор —
То одразу в цьому світі
Проведе екватор.
Світ не бачить…світ не чує…
Не підводить очі…
І злітають сни тривожні
У весняні ночі.
Світ незвіданий, незнаний,
Раєм оголошений,
Зараз мертвий, чи дрімає,
Пилом припорошений.
Хто оживить? Хто розбудить?
Хто відкриє очі?
Хто припинить ці жахливі,
Ці тривожні ночі?
Може, знайдеться сміливець,
Досі не помічений,
Що підніме і очистить
Світ, що був засмічений.

****
Темний морок для тебе — це світло,
Домовина — перина мяка.
Ти, як кішка, ідеш непомітно,
І помалу руйнуєш життя.

Ти впиваєшся в душу шалено,
Намагаєшся випити кров,
Ти кричиш на світанку скажено,
А вночі повертаєшся знов.

Я божилась, клялась, що покину,
Що кілок тобі в груди ввіткну.
Але швидко стає зрозуміло:
Ти — це пекло, яке я люблю.

Він і вона
Він мовчки курив сигарету,
Вона посміхалась з-під вій.
Він сплюнув і сів у карету,
(А з ним іще двоє повій).
Вона не спитала нічого
Та поглядом він відповів.
Вона покохала сліпого…
А він це сьогодні довів.

Катерина Марчук. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.93-94.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Ольга РАСОВСЬКА

Кейсарія
Руїни, залоскотані вогнем,
Крізь товпища зрадливих і злиденних.
Нужденну порожнечу душ — усе
В собі несуть німії свідки-старці.
Батальні подвиги і сором легкодухих,
Зівялі в битвах, полумї й очах,
Що тисячі їх світять на нічному
Пекельно-чорному сліпому полотні.
Лиш вогкий вітер кинеться зі скель
В бездонні середземні синевири.
Чиясь рука, возведена до неба
Серед уламків міста Кейсарія.

***
Скраплявся вечір в долоні моря,
Бриніли зорі на видноколі,
Гірські троянди і подих вітру
Злились у єдність монолітну.
Запахло сонцем і вогким жаром,
Пянким світанком, гірким стожаром,
Блідою тінню іду в сутіння.
Тепер нас двоє — Тінь-і-Я.

***
Колись моє тіло зівється від миттєвого болю
і скаже спасибі йому тому кому
щоночі залишатиму на простирадлі теплий слід
аби він забирав його із собою й волочив по світах
нібито й мене тягнув би кудись
у невідомість його вічної спеки
заплутував у свої сіті
і щоранку називав дружиною
дружкою жінкою зимньою ніжною гіркою зіркою
на всі боки але повз нього не на нього не у нього і навіть не через нього
а через свою заломлену призму
бо пряме світло сліпить й створює хиби на наших обличчях
на світанку коли я встаючи із теплої постелі
лишаю на простирадлі теплий слід

***
Півкроку в вічність, одночасний видих-вдих,
За нами стежать зорі гостроокі.
Суперник-місяць і собі затих
В німій задумі, в спогаді глибокім.
Чаруючі, спянілі миті ці безумства…
У простирадлі мрій блукають сни.
В полоні тіл ікс з ігреком зіткнувся
На гойдалці всесвітньої весни.
Ілюзії колишнього — усе лише сміття,
Ми вимкнули зображення і звук.
Маленька завязь нового життя —
Черпає сили у сплетінні рук.

Ольга Расовська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.92.

Марина Єнжиєвська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Марина ЄНЖИЄВСЬКА

* * *

Повірила. Відкрилася.

Згоріла.

Розвіялась. Упала.

Проросла.

Зірвали. Душу різали.

І зїли.

І наче я ніколи 

Й не жила.

* * *

Мабуть, закінчилось чорнило…

Або закінчилась любов…

А, може, й ні. Немає діла

До цих нічних пустих розмов.

Мабуть, закінчилася фарба…

Або закінчилися «ми»...

Винагорода це, чи кара?

Чи це реальність? Може, сни?

Мабуть закінчилася віра.

А, може, віри й не було.

Моя фантазія несміла

Малює спогадів тепло.

Малює нарізно світанки.

Малює нарізно роки.

Малює й витирає рамки.

Мабуть, ще не почались «ми».

* * *

Не можу. А далі ще гірше.

І вдома нікого нема.

Так вірила, й стало тепліше, —

Та в серці чогось вже нема.

Так вірила. Стала щаслива,

Та знаю, усе це міраж.

Немає ні віри, ні дива,

Ні правди, а є тільки час.

А є тільки крихта хвилини,

Яку називають життям.

Пологовий дім. Домовина.

Без ліку годинам і дням.

* * *

Одну за одною годину

Я випиваю, наче чай,

Без цукру, чорний, трохи зимний,

Але улюблений — і край!

А деколи зі смаком смутку,

Або із присмаком журби,

А ще — із запахом здобутків,

А ще — із кольором «якби»…

Для решти він терпкий і кислий,

Та тільки не для мене; хай

Усесвіт крикне: ненависний!

Та я любитиму цей чай!

Марина Єнжиєвська. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.90-91.

Юлія Вербило. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Юлія ВЕРБИЛО

***
Тобі пишу. Затерпли руки.
Тремтячі вії "стук" і "стук".
Від ненависті до розлуки
Залишився точковий рух.
Коли в листі просохне паста,
Конверт парфумами пройде,
Я розібю пекуче щастя, —
Хтось інший хай його знайде.
Хтось інший носить сіру блузу,
Фарбує коси у "каштан",
Й душать подих пластик-буси,
А шкіру кульки від румян.
Вона не пє молодку каву —
Тонку фігуру береже,
Щоб лебединая постава
Не стала Яйком Фаберже.
Тобі пишу. Читай уважно.
Ковтай урочисті слова.
Коли зненацька стане страшно,
То значить, я іще жива.

***
Я буду тихою ніжною тобі,
Моя покірність хай тебе не залякає.
Очей моїх підсолений прибій
Твоя долоня хай не витирає.
Збирає око зорі золоті
З твоїх очей — безрадісні дарунки.
А на душі, мов в газовій плиті,
Іржавіють потерті візерунки.
Палай, печаль… Я пяна від надій,
Накиданих горою. День наступний
Напоїть ніжним басом голос мій,
І розіллється гомоном підступним.
Коритися не стану злим вітрам.
Тобі скорюсь, несхитно і незламно.
Тебе вовік нікому не віддам
За долари, тим паче задарма.

***
Волосся, пофарбованого зимами,
Зачесаного рівно на проділ,
Замріяно тремтячою рукою
Торкатися щоранку ти хотів;
Ковтати з її вій цнотливі промені,
Цілунком сповіщати кожен ранок,
Любов смачну, на шпажики нахромлену,
Із чаєм подавати на сніданок.
І пальчики, не сховані за ковдрою,
Холоднії куцесенькі гачки,
Попестити б незграбною рукою,
Торкнутись милої і ніжної руки.

Вікно її горить рудою хвилею,
З-за штор кивають дивні світлячки.
Ти пізно повернувсь зі свого вирію,
Вже й не впізнаєш любої дочки.
Вдалося ж їй такою народитися —
Кожному оку мила і пригожа.
Крізь призму рис не важко роздивитися,
Що ними так вона на тебе схожа.
Згинай вуста німі в нестримній гіркоті.

Тепер для неї
Ти — лиш прізвище у паспорті.
І сон…

***
Бентежить молодість холодними надіями:
Живи, учись, бери та віддавай!
Ми ще в житті нічого не посіяли,
Та рвемося збирати урожай.
Проміння сонячне колючими гвіздочками
Замшілу душу стане обпікать.
Ненавчені життю зросли раптово ми,
Не навчені ні брать, ні віддавать.
А та стежина, що колись вела до дому,
Така даремно мила і свята,
Залишиться незнаною нікому,
Затопчеться... Спливатимуть літа,
І юність обірветься на півкроці.
Шалена молодість просохне сріблом в скронях.
Згадаєш все, що вчила на уроці
І мов на шпорі — все проглянеш на долоні:
Ці лінії, тоненькі і тривкі
Нагадують розбещене минуле.
Не встигла дечого у молоді роки,
Та надто пізно вже про це збагнула.

Юлія Вербило. Вірші /

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.88-89.