Юлія Гуз. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Юлія Гуз

***
Я питаю в долі : „Де моя сопілка?”,
Бо ношу лиш торбу, а в ній — любов,
Як тягар найтяжчий. Хоч би мені дірку,
Щоб хоч по краплинці вилилось воно.

Босими ногами топтати свою стежку,
Мріями-казками звеселяти світ.
Хочу безнастанно сльози пити з глека
І більше ніколи не губити їх.

Де моя сопілка? Чом мовчить небога?
Чи прийде для неї променевий час?
Знаю, любов в торбі не тяжка то ноша,
Це моя сопілка, моя благодать.

***
Море квітів усипає горе.
Різнобарвя, грають кольори.
Мажорне затуля мінорне,
Мов у дитинстві, кольорові сни.

Матіола виконала соло.
Голос пристрасті блукає по землі.
По бороді тече і мед, і солод.
Картина радості на неясному тлі.

Чую звуки. Розпростерті руки.
Море квітів, упади сюди!
Я сюди впаду і буду слухать,
Як на тлі неяснім можна розцвісти.

***
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволиш очима.
Мені здається, що то я
За щось жорстоке зачепилась.
Лукаво місяць усміхнеться.
Всі наші погляди увись.
Зірка затруситься, зірветься
Та й визволителю до ніг.
Тече енергія нестримно
У темних товстих проводах,
Те саме, що і в наших жилах,
Може і зорі визволять.
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволив очима.
Тобі сіяти у ночах
Буде вона, як і хотіла.

Ромашки
Зівялі ромашки схилились, мов ми.
Були ми ромашки, а стали людьми.
Нас небо очистить скупою сльозою
І, може, поверне надію на долю.

Вечором раннім закриється небо,
А вітер пелюсточки рватиме легко.
Заморені вітром ромашки зівялі,
Схилилися разом, але ж не упали.

Ми не впадемо, ромашечко моя,
Бо виживуть завжди, коли разом двоє.
Дивись в мої очі, вглядайся в лице,
Схились, якщо треба на моє плече.

Під нами тікає крихка опора.
Ромашки ми стали тепер із тобою.
Зівялі ромашки під грізним дощем
До пізньої ночі шепталися ще.

***
Маленький космосик мовчить і схлипухає,
Шле мені невичерпне натхнення.
Я неначе вода — холодна й невидима.
Ледь токаюсь до тебе. Це — Всесвіт.

Розминулись комети, сліди залишилися.
Кличе туди розтривожене сяйво.
У цю мить так здається, неначе я —
Кожна піщинка на березі. Радість.

Підступило до горла, а може, прилинуло.
Я жахаюсь таких фарб барвистих,
Бо сама, іще поки холодна й невидима,
Незворушно милуюсь. Подих.

***
Сонячний зайчик
Присів на хвильку
Мені на зошит,
Мабуть, спочити.
Залишу писання,
Закрию — піймався!
Всередині зошит
Буде сіяти.
Сів хитрющий
На зошит зверху.
Склала я руки,
Поглянула в дзеркало.

***
Слідом за твоєю тінню
Світло моєї душі
Простує собі відкрито
І сяє ясніш від свічі.
Живе одним дотиком дива,
Говорить у сні, кричить,
Якась невловима сила
Полумям ясним горить.
Видно здалека блаженство.
Хтось стукає в серце мені.
І я відчуваю відверто
Прохання твоє: впусти.

***
Піщаний годинник ти ніс у руках,
Щоб дати мені нове бачення,
А я нерозумна гадала дістать
І нести твій час до призначення.

Сліпну, втрачаю реальності.
Крізь щілини вийти нестримно
Я хочу, не бути зайвою,
Я хочу нести твій годинник.

Ізвідси туди пісок сиплеться.
Жагуче болить мені спина :
Привязана тугими нитками
Я сонце несу за плечима.

І так, я ні в чому не каюся,
Реальність замінюють сни.
Живу, вірую, сподіваюся
І часу не прагну знайти.

Піщаний годинник ти ніс у руках
І дав мені нове бачення.
Я з легкістю сонце своє понесла —
Ти виконав своє призначення.

Жегліовати
Дай мені спокою, мамо,
Бо ніхто більш не може дати.
Трутизна прокидається рано
І мене покликає не спати.

Довгий погляд на дні озветься.
Тиха пристань колише очі.
Жегліовати невпинно рветься
Серед дня і глухої ночі.

Дай мені доторків пальців
І тепла гарячого миру,
Бо думки повстають, як повстанці,
Обіймають твою дитину.

Поїть трунком убога божниця,
Таже кличе знову до себе.
Там стоїть невичерпна криниця,
Там я гірко ковтаю небо.

Прошу спокою, як жебрачка,
Та златищу соромно брати.
Я засну, як колись було наче,
З ще не висохлим словом «мати».

Жегліовати із словом мати,
Щоб не втонути невинно.
Що вона може шептати —
В неспокійнім сні не дитина.

***
Сміх і втома,
Береги і дно.
Я неначе вдома
Бачу вічний сон.
Де лише надія
Споглядає час,
В те, що бачу вірю,
Думаю про нас.
Днями і ночами
Дотик, потім звук.
Вічними ділами
Власних грішних рук.
Лясне по обличчю
І кудись втече,
Бо тобі те звичне,
Що мені пече.
Грішно і безкарно
Твій знайомий сміх
Вічними снігами,
Холодом обпік.
Нерви й ейфорія,
Безлічі питань,
Кліпаючи вії,
А очі без дна.
Я не маю часу,
Я не маю слів,
Я удома наче
На оцій Землі.
Знову сміх, зітхання,
Береги і дно.
Не мої чекання,
Сам сюди прийшов.
Розсіяна память,
Синхронність подій,
Бо я тільки наче
Вдома на Землі.
Не дивися гірко,
Смійся, як сміявсь,
Бо тобі те дивне,
Бо твій дім Земля.
Хочу попрощатись.
Йди і відпусти.
Страждати, сміятись —
Вічні мої сни.

***
Малиновий жар серед зелені.
Неподалік неприродний намет,
І в неприродному клекоті
Відчути хочеться все.
Хочеться зняти весь одяг,
Змити облуду сірого міста.
Бачу стежину, отож ще можна
Піти і назавжди втекти звідси.
Розпашілі обличчя і голови
Стишує запах хмизу,
І одразу стає дуже соромно:
Як я тебе тут залишу?
Довгождано хруснула гілка,
Обірвалися вниз останні страхи.
У наметі життя прожити
І стежиною в вічність піти.
Зрідка втрапляє зуб на зуба.
Благословенні, а не приречені
Плечем до плеча люди.
Цілий день, сонцем бавлячись,
Ми не вірили слову „люблю”.
Ким ми завтра з тобою станемо?
...Ходімо ближче до вогню.

Юлія Гуз. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.50-55.

Олена Шегеда. Поезія та проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Олена Шегеда

Химери дощу
або
Пора року — дощ

***
Зітертий часом запис,
старий, напівзотлілий лист...
Коли його читаєш,
жаль стає,
безмежно жаль тих слів,
що вже назавжди втрачені,
і їх не розібрати:
щось витерлося зовсім —
і не відновить рядків,
не відгадати загадку думок
чи почуттів,
що стали словом,
щось ти бачиш чітко,
та час
своєю невгамовною ходою
назавжди віддалив
їх справжній зміст,
повязаних у слово літер.
І ти мовчиш,
і пилом припадають
чиїсь слова,
уплетені в рядки, —
мереживо думок
напівзотлілого
листа
чийогось серця...

Падали сльози дощу
у свіжість ранкового саду,
листя зелене розлого лежало
на мармурі білих перил
старої альтанки.
Хтось тихо читав,
шепочучи слово за словом,
щось дуже таємне,
мабуть сокровенне,
щось дуже незвичне,
величне,
щось ніжне,
щось тепле,
щось...
Тихше!
Ще тихше звучали слова,
зникали у шумі дощу.
Хтось швидко читав
досхочу,
до нестями...
Дощ плакав,
краплини спадали від неба додолу,
де трави і листя.
Крізь квітів бузкові вінки
звисали блискучі, прозорі і
чисті
ранкової зливи
разки.
Звучали слова у зволоженій тиші,
зникали, зринали із безвісті літ,
в сьогодні гукали,
відлуння торкалось
до спогадів давніх,
ще поки живих,
із памяті стертих,
але не із серця,
і ніжних,
і теплих...
Дощ
стих.
Десь вітер шумів,
пливли невиразно
і гірко читались рядки.
Папір був шершавий,
старий, поруділдий,
а спогад —
іще живий.

Ще падали краплі і листя лежало
розлоге, зелене й густе...
На білому мармурі
в свіжому саду
лежав білий лист...
Не про те,
що може сьогодні
минулим ще марить,
що хтось гіркоту каяття розбавляє
в солоному трунку сліз.
Що в серці тепер,
як у сповненім кубку:
ще крапля — і терпке вино
проллється на душу
Іі може, очистить,
а може, — і зцілить
від дикого смутку,
що в серце упявся
давно.
Цей лист не про те.

Нахилялися віти,
налиті сльозами дощу.
Хтось швидко писав,
шепотів тихо-тихо...
Губились слова,
виринали —
і знову
казав хтось молитвенно
слово за словом,
немов у нестямі,
так пристрасно, палко,
і щиро,
і досхочу.
Вітер тихо зітхнув.
Вниз посипались краплі
на холодні розлогі листки
мармурових перил
вже старої альтанки...
Час назавжди сховає
слова, що сплелись у рядки,
мов разки,
і почерк чиєїсь руки,
що пише схвильовано
відповідь щиру,
як лист у минуле,
як крик... Але
зупиниться мить,
коли хтось прочитає
колись,
через сотню літ,
вже зовсім старий,
поруділий,
шершавий
зотлілого серця
листопад на білому мармурі
в тихому саді,
де вічне
й миттєве
сплелись.

***
Мокра сірість,
чуєш,
прилипа до тіла,
холодний щупалець
залазить в душу,
там нишпорить
нудотно довго.
Терпиш...
До нервів тягнеться
ти хочеш вирвати
його
хоч по-живому,
не крикнеш навіть,
аби назавжди!
Мо чистим бути
лиш мрія?
Де твої висоти?
Ваблять ще до себе?
Чи відшукати їх?
А мо не варто
калічить крил
безглуздим летом?
А хтось
премудро так учив
високим істинам
а сам
покликав в небо,
щоб звідти скинути?
Вабив, як сяйво, —
і раптом зблід
у фальші,
ляпнувши у душу
краплями зневіри.
Гидка молекула
блука душею,
нудьгу і сум
думкам лишає,
Та ні!
Коли вершин сягнув,
з вершин пізнаєш все
життя!
Воно прекрасне.
не вір бездушним
і слабкодухим,
хоч в ранах крила, —
лети!

***
А дощ
вривається
в вікно,
на склі
дрижать холодні бризки,
їх вітер
впевнено і різко
розчахне
на прозорі риски,
тире
і сотні тисяч ком.
А дощ
вривається в вікно.
Жене його
холодний вітер
крізь плетиво
прозорих літер.
Прийме кімнат самотність тиха
останнє
осені тепло.
А дощ
вривається в вікно.
Крізь мряку
ніч тривожно дише.
Хоч злива
смуток в серці лишить,
ти на
сторінках вогнищ пишеш,
що віриш
в осені тепло.
Хай дощ вривається
в вікно,
забувши
про затишне літо.
Проте
снується сповідь літер,
що всупереч
усьому
ти ще віриш
в ласкаве
осені
тепло.

***
Дощі, дощі...
Немовби сльози,
на склі мого вікна краплини,
холодні й чисті.
Граціозно
кружля метелик
з тополиним
прозорим пухом у повітрі.
У синю далечінь, над хмари
злітають мрії,
і не мало
ще треба встигнути...
Дощі...
Вони на мить принесли холод:
ще сонячний гарячий цвіт
барвисто заяснить довкола,
я вірю.
Дощі, дощі...
Ідуть невпинно.
Їх сум душі торкнеться
злегка,
їх тиша — лиш
перепочинок
перед новим
бурхливим злетом.
Якщо тебе зіштовхують...
Це було відчуття, наче тебе штовхають із краю прірви у якусь жахаючу холодну бездну, і ти хапаєшся за будь-що, аби втриматися на цій межі, між...
За сухий байдужий пісок: він вислизав крізь пальці й безжально зменшувався під твоїми долонями. За тонкі блискучі травинки... І чомусь думалося, що то твоя душа, розятрена, зацькована... В напівмороці іще вгадувалися силуети височезних гір, грубого сивого каміння, яке теж ладне було от-от впасти на тебе. І чому ти тримаєшся за край прірви? Все одно тебе...
Були якісь сподівання, що це — просто сон, але руки слабли, зрадливий пісок посувався вниз разом із тобою... Блискучі травинки... Вони виявилися ще більш підступними. Стиснувши в руці жмуток шовковистих стеблин, сподіваєшся на порятунок і тягнешся вгору, але вони... з тріском рвуться у твоїх руках, обриваючись коло самої землі або виймаючись із корінням так різко, що пилюка з-під кореневищ враз запорошує очі й ти ще в більшій безпорадності, бо тепер ще й нічого не бачиш.
Очі пекли від болю, від, здавалось, гігантських крихт піщаного пилу. В руки блискучими лезами врізалася трава... Ні, ти мусиш це витримати, інакше...
Невідступне відчуття безодні під собою й усвідомлення того, що ти — на межі, кидало в розпач і могло б позбавити глузду, якби не... Час від часу зриваючись на якийсь міліметр вниз, тягнучись угору й знову зриваючись, ти... дивишся вгору на різнобарвне сяяння неба в час заходу. Падаючи вниз у холодну безвість, ти все-одно дивитимешся туди, у височінь, де...
Раптовий поштовх вирваної живцем трави відкинув тебе ближче до урвища, ближче до холодної невідомості, якої ти, ще не встигнувши усвідомити, жахаєшся. Ти не хочеш піти в холод, в... Але тебе про це ніхто не питає. Тебе навіть скоріше підштовхують, ніж простягають руку. Невже тобі й досі це ще не зрозуміло? І не питай, як ти зможеш там жити: це дурне запитання, на яке тобі дадуть таку ж відповідь. Не тримайся так завзято: все одно впадеш.
Величезна тінь гори накрила тебе ще більше й тепер тебе уже ніхто не побачить. Нікчемна людинка, ти теліпаєшся над прірвою, хапаючись за будь-що, аби не зірватись і не полетіти в холодну безвість, де тільки ніч і... забуття.
І тебе... зіштовхнули. Лети. Там, внизу, тебе не мучитиме спека, матимеш змогу насолоджуватися прохолодою. Хтось звисока гукав іронічно вниз: не засмучуйся, через це всі проходять!.. І ти усвідомлюєш, нарешті, що трапилось.
Падаючи вниз, ти здійняла очі до палаючого різнобарвям неба і, вже відчуваючи холод і мряку і те, як боляче тебе торкається забуття, чиєсь... Усвідомлюючи, що тебе відштовхнули (чи зіштовхнули?), не просто забули чи пішли, залишивши одну, а відштовхнули, спокійно, байдуже, з посмішкою чимось виправданої іронії на світлому, здавалось би, обличчі, — усвідомлюючи це все, ти... благословила. Ти благословила вечірню яскравість неба. За те, що вона барвисто ясніла високо вгорі, була привітна, лагідна і... щира. І ти могла бачити її, коли захочеш. І ви навіть уміли одне з одним розмовляти. Навіть пісок, що різко пурхав з-під вирваного коріння не міг запорошити її краси.
Ця барвиста височінь не замінить його тепла, але... Падаючи вниз, щораз віддаляючись від тієї межі між можливим і неможливим, між теплом і самотністю, між щирістю і обманом, — падаючи вниз, ти все одно сподіватимешся, що, можливо, там, за цією жахаючою глибиною (а може, — висотою?) теж світло, барвисте, яскраве, як у вечірнім небі? І можливо, ти відчуєш тверду землю під ногами — і тоді зникне ця гігантська тінь і цей холод, і не стане бездни... А якщо цього не станеться, якщо... То в останню мить свого існування ти бачитимеш це пишне небо, його щирі барви і захоплення цією красою позбавить тебе від болісного усвідомлення...

Олена Шегеда. Поезія та проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.42-49.

Ольга Занько. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Ольга Занько

Це лише життя
У цьому місті дихати не можна,
Душа моя розбита вщент.
Виходить, що я неспроможна
Із себе скинути оцей міський цемент.

Асфальт так давить на обличчя,
Дух забивають купи смердоти
І так набридло вулиць просторіччя.
А може, варто встати і піти?

Чомусь так марно дні мої проходять,
Чомусь себе не можу віднайти.
Чиїсь зірки народжуються, сходять.
Мені ж так хочеться сумної самоти.

Чи варт шукати сенс у тому, що так звично
Примушує здригатися мої чуття?
Чи просто намагатись памятати вічно,
Що це не ми, це лиш таке життя.

***
Красивих слів вже сказано чимало,
З усіх кутків кричать: „Я — патріот!”
І всім давно відомо й ясно стало,
Що тоннами не міряють чеснот.

Химерних фраз сплетіння випадкове,
Облудних пристрастей чаруючий вінок
Полонять нас, лиш вміння виняткове
Дасть сили завести із долею танок.

Енергія життя повільно йде в безодню,
Ми витрачаємось на сотні нащо? і куди?
Лиш уповаємо на доброту Господню,
На здатність вибачати грішника завжди.

Красивих слів перебираємо коралі,
Фальшиві ноти чуємо в освідченнях ясних
Слова, мов витончені, довгоногі кралі
Все ж не дають пояснень щирих і чітких.

Не варт кричати всім, що ти — людина,
І мчатися за тим, чого не повернуть.
Після шукань у серці лишиться незрима
Любові вірної незламна, вічна суть.

***
Вона жила самотньою тополею
Біля шосе змагань добра зі злом.
Дорожній пил вже став для неї долею,
А шепіт шин — незміряним добром.
Авто проносилось, мов посланці з майбутнього,
Частину вищих, досконаліших спільнот.
Їй обридли рухи програмовані,
Постійні сварки „королів їзди”,
Їх лайки бездушевні, неримовані —
Бридкі потоки цвілої води.
Вона жила самотньою тополею,
Німим створінням іншого буття.
Дорожній пил вже став для неї долею —
Назад нема й не буде вороття.

***
Шепіт, мовчання, зітхання, прощання,
Перон, вагон, поїзд, помах руки,
Листи, дзвінки, вороття чекання,
Ранки, вечори, ночі нудьги...

...Знаю, горю, борюсь, уповаю,
Чекаю, змагаюсь, долаю, іду,
Бюсь кидаю, лечу, залишаю,
Вірю, минаю, надіюсь, спішу...

...Шепіт, мовчання, зітхання, чекання,
Перон, вагон, поїзд, квиток,
Біг, падіння, підняття, цілування,
Син, синочок, синашка, синок!..

Ольга Занько. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.40-41.

Маріча Море. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Маріча Море

Любов — це постійна самопожертва і чим сильніше почуття, тим більшого вимагатиме доля.
(Філософ З Тіла Студента)

Іноді буває таке, що все набридає. Сидиш, стараєшся, а потім раз!.. і все... і погас. Й робота стає такою остогидлою — бачити її не можеш. Ось так і зі мною. Писала... і ніби відрубало. Тому я втекла. Втекла з власного дому у сірий, теплий вечір спиватися кавою. Я так часто втікала, що навіть знайшла потаємний куточок — затишну, трохи брудну кавярню, де все ж кава з перцем була відмінною. Там завжди збирався один і той же контингент, завжди блимала над стійкою неонова лампа і там завжди було припасене для мене місце у кутку. Я годинами просиджувала там, роздивляючись людей і запиваючи їх коріандровою або коричневою кавою. Як завжди зайшла, чим заслужила посмішку офіціянта Сашка й всілася в свій куток. За моїм столом гіпнотизувала каву з молоком якась жінка в капюшоні, та я не звернула на неї уваги.
Зявився Сашко:
Як завжди?..
Чорну і втричі міцнішу...
Важкий день.
Десь так.
Тільки коли кава ринула потоком аромату в мої ніздрі, дотекла до мозку й обдала його густим жаром, мені розтуманилось і я помітила, що під тим капюшоном нема обличчя. Нема і все тут. Темно, як в чашці. Та все ж капюшон пив з тієї чашки й заговорив раптом тихим, глибоким голосом:
Крапля нікотину вбиває коня, а добрих півлітра кофеїну вбиває людину. Значить, кава — це повільна я? — і гигикнула.
Видно, її неабияк потішив власний жарт.
Як там твій дідусь?
Більш ніж. Не палить і пє лишесік, — вирішила я врятувати дідуся. Все ж, не гоже коли тобою цікавиться Смерть.
Даремно, — знов гигикнула, — а ти не знаєш, молоко вони туди свіже налили? — вона тицьнула рукавичкою в чашку.
Не знаю, — розслабилась я, — я не пю жирної кави, люблю чисті аромати. Вона вже геть до мене повернулась і зацікавлено підперла капюшон рукавицею. Дама позад неї у червоному береті якось дивно на мене блимнула.
Чисті?.. Чудово. Вони сильніше бють по серцю, мов барабан, аж доки я не почую.
Я здогадалась, що вона заливається сміхом, та з себе не змогла видавити бодай посмішку.
— А даремно ти з моїх жартів смієшся, я ж тобі життя подовжую, — тут вона вже залилась таким щирим реготом, що наш куток простро флюорографували погляди усієї зали, — нумо, хоч посміхнись.
Я чесно всміхнулась, все ж жарт був відмінний.
— Давно тут?
Десь три-чотири дні. Піджидаю одного поета. В нього останнє бажання було: померти в цій кавярні. Ось вирішила бути доброю. Але, їй Бо, якщо через декілька днів він не зявиться, задавлю тролейбусом, як пить дать. Набрид уже. Робота стоїть, а він десь шльондрам свої каракулі цитує.
А не гонять?
А хто мене зжене. Я ж зараз видима, а вночі йду косити богобоязливих старців.
То що, й справді найщасливіщі вмирають уві сні?
Найщасливіші не вмирають. А „найсвятішим” і справді такий привілей гарантований.
А хіба ще було, щоб хтось не помер?
Ні, не було.
Й вона встала. Її дратували мої запитання. Вона повернулась до мене спиною:
— Бувай. Ми ще не скоро зустрінемось, — а далі вона засміялась і додала, — гороскоп на найближче життя. Йду працювати. Тобі, до речі, теж пора. За які холодильник набиватимеш? Чи мо вже мене виглядаєш?
І вона пішла собі, посміхаючись, до виходу. Саме в цей момент до залу вскочив якийсь надто веселий чоловік зі щетиною і в картатій куртці та вільно пройшла крізь нього й щезла, ніби й не було. Він жераптом зблід і спершись на двері, поповз вниз.
Через три години йому констатували смерть від передозування пігулками-кардіостимуляторами зі слабкою (!) наркотичною дією. Через тринадцять годин я дописала розпочату мною роботу і віднесла на редагування. Через тридцять годин мій дідусь потрапив до лікарні з загостренням туберкульозу лівої легені.
Через тридцять три години я пила каву на порозі лікарні і домовлялась, що віддам тридцять три роки свого життя + весь подовжений її жартами час за ще тринадцять років життя мого дідуся.
Вона згодилась.

Маріча Море. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.38-39.

Варвара Заєць. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Варвара Заєць

***
Я вже забула, звикла, я змирилась.
Вже не чекаю ніжності і див.
Чому ж ці очі знову мені снились?
Чому тоді дивитись не хотів?
Чому щоночі, тільки засинаю,
Я знову чую ніжність твоїх рук?
Чому тоді ти не казав „кохаю”?
Чому лиш в сні я чую тихий звук?
Минає літо, осінь, безліч днів...
В житті нема чому вже дивуватись.
Сама собі скажу: „Вже досить снів.
Все, досить снів, пора вже прокидатись”.

***
Без розмов, за допомогою паперу,
До тебе я звернусь сьогодні вперше.
Образи я на тебе не тримаю,
Хоч сам усе, що було, ти звершив.
А памятаєш той останній вечір?
Ти навіть не хотів нічого чути,
Лиш на прощання повернувся, щоб сказати:
„Ти ж сильна. Постарайся все забути”.
Отож, чому я почала писати?
Потребу дати відповідь відчула
І на слова „Старайся все забути”, —
Тобі скажу: „Я вже давно забула”.

Варвара Заєць. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.37.

Ольга Расовська. Вірші з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Ольга Расовська

Диво первоцвіту

Під моїм віконцем
Вибилось з-під снігу
Стебельце тендітне —
Диво первоцвіту.

Провесінь нуртує,
Вже землі не спиться,
Сонечко пригріє —
Капіж заіскриться.

А з весною мрії
Всі озвуться в гаї.
Я піду назустріч
Сонцю і розмаю.

Я вклонюся квітці,
І вклонюсь вербиці:
„Ви мої хороші,
ви мої сестриці!”

І країну Сонця
День новий вітає.
Пташка на віконці
Радісно співає.

***
Так хочу я забутись на хвилину,
Злетіти ввись, пірнути вглибину
І зупинити дивну мить єдину,
Дістати зірку з неба чарівну.

Я памятаю твої ніжні очі
І сніг прощальний, що на плечі падав,
І мої сльози вірності дівочі,
І запах квітів, що у поле вабив.

Я слухала Шопена і сміялась,
І ти ловив мене в обійми ніжні,
Знов в незбагненну мрію закохалась,
В разок вплітала думи білосніжні.

Ти майстрував сопілку у чар-зіллі,
А я вмивалась теплою росою,
Обоє ми чекали щастя хвилі,
Кохали щиро ранньою весною.

***
Ти подививсь на мене так суворо,
Але у погляді твоїм і неба синь,
І милий цвіт вишень, поспілих скоро,
І моря чорного незвідана глибінь
Мені ввижалась. В хмарах білий кінь
І в той же час небес глибинних морок.

Ольга Расовська. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.35-36.

Галина Левченко. Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #8 (2007)

Галина Левченко

* * *
вікна мало хочеться великого безмежного поля щоб кусючою бджолою полетіти і вткнутися носом у смачнюще осердя квітки але не пити нектар а так лишитися на якусь мить в ілюзії медових пахощів і смачності завмерти щоб летіти далі і щоб ніякі оси не зрозуміли що зі мною а зі мною так ніби я лечу долиною між двох скель а вони зближаються і зближаються та я знаю що вони ніде не зійдуться і простір переді мною відкритий і мої трутні вже добряче нагодовані і ніхто мене не чекає там позаду тому й мушу летіти вперед зі своїм медоносним але й кусючим жалом не дурна і не збираюся нікого жалити я не така бджола дурні думають якщо жало то щоб жалити дурні а жало щоб дарувати і щоб чути пахощі і щоб пити росу і щоб жити і щоб жалувати і щоб летіти між двох скель що зближаються і щоб бачити перед собою відкритий простір і щоб вікна було мало а було багато полів з квітами і високе небо і щоб крильця бриніли дурні думають що коли вжалиш то це вже і є щастя дурні коли вжалиш щастя вмирає а хочу щоб жило тому лечу у велике безмежне поле бджолою кусючою і шукаю смачнюще осердя квітки але не пю нектар а так лишаюся в ілюзії медових пахощів і смачності  завмираю на якусь мить щоб летіти далі такою ж бджолою кусючою так думають дурні у велике безмежне поле з високим небом із смачнющим осердям квітки летіти бджолою

* * *
у грудях є маленька хвірточка за якою ховається пустотлива пташка вона відсуває засув і вигулькує в світ але тримається вона у грудях на довгій пружині якої годі позбутися бо тоді хвіртка у грудях не зачиниться і пташка не зможе заховатися назад всім дивно чому пташка ця щоразу інша чому по-різному вилітає і чому відстань на яку відлітає теж щоразу інша а все через те що вона могла б стати великим отвором в грудях за яким зачиняється маленька хвірточка вона не хоче так і тому живе собі пташка вилітає на пружині то далі то ближче і немає в грудях порожнечі і хвірточка відчиняється і зачиняється а якби порожнеча то навіщо хвірточка і навіщо пташці тій вилітати і повертатися і чи повернеться вона якщо забрати хвірточку хитає головою ні не повернеться і пружина її не втримає а якщо втримає то вже не живу пташку а нежива те ж саме що й невтримана а так вона завжди може звільнити місце у грудях тобто стати порожнечею продзьобати чималу дірку десь із око завбільшки у твоєму хребті і все одно вискочити в світ і справді та дурна пташка вилітає крізь дірку у хребті і ти відчуваєш на мить як у тебе входить порожнеча як пружина й хвірточка розсипаються тліном а в грудях виростає великим блакитним гладіолусом радість і десь високо над головою співає пташка та пустотлива пружинна іграшка сипле на тебе пелюстки свого голосу і ти вагітнієш щастям від того що у твоїх грудях вже ніколи не буде маленької хвірточки за якою могла б сховатися маленька пустотлива пташка яка вилітала з тебе щодня на пружині то далі то ближче і зникла одного разу у дірці завбільшки з око яку продзьобала у твоєму хребті

* * *
калина журавлями заглядала у глибокий колодязь брязкіт сліз деренчливо сипався на цямриння бабусине обличчя посміхалося з глибини а гостра коса білими овечками підїдала ниву збиралося на велику грозу з миттєвими електричними спалахами тривогою й зачаєною радістю малої безбожниці хтось промовляв загадкові слова про тире й крапки а вона тішилася своєю тимчасовою захищеністю знала що колись буде довго-довго рухатися відомою лише їй стежкою до того колодязя дідової коси білого з медом хліба трилітрових слоїків з молоком добре тим хто тільки родом з дитинства а вона йде туди довго-довго лише їй відомою стежкою і не може дійти бо бабусине обличчя усміхається все глибше тупіт її заклопотаних кроків з двома ущерть повними відрами все глухіше звучить і коса дідова не виграє так оптимістично й дзвінко під мантачкою скошена трава з жовтими бузковими білими й блакитними вкрапленнями польових квітів рудіє від часу як старі фото на яких молодість із замашним акордеоном білозубо усміхається майбутньому курява ніжно пестила малі ступачки спрагло обіймав тільце літній легіт і сонце засипало цілунками голівку її не вберегли ні від цих пестощів ні від мерехтливого марева над нивами ні від гадюки яку з сердитою рішучістю вбив дід ні від ластівок які налякавшись мертвих ворон розкроїли передгрозове небо ні від бабусиних заклопотаних кроків і дитячої усмішки ні від її останнього болю який проковтнула тиша

* * *
забаглося ховати думки за тканкою слів бо називання вбиває дихання вислизає крізь літери й звуки наче замучене надмірною дитячою ласкою пташа золото іржавіє зловтішно ошкирюються ікони й молитва до божої благодаті не рятує праведника всі слухають проповідь немовляти але зайвина не стає даром для спраглих змучено дивиться щастя двоє бабусь ловлять метеликів гублять думку слова вона шарудить сувоями давніх почуттів викрикує якісь імена оголюється біжить назустріч та щоразу розминається зі словами застояна в решеті вода туманіє з нудьги збирається в хмари й проливається самотністю ані лицарів ані праведників дерева енергійно розмахують вітами й у добре знаному темпі крокують вулицями життя триває

* * *
коли  падають кумири їхні глиняні голови розсипаються дрібними скалками і впиваються гострими вістрями у череп проникають кістяну оболонку поколюють мозок думки висихають не від старості від того що структурований угорі світ розсипається дрібними скалками відкриваючи самотнє небо з бомбардувальником у зеніті а на хвості і крилах його символи сонця він теж масон як і всі інші і ніхто не поспішає рятувати світ від антихриста ця паранойя споконвічна бо якщо немає рятунку то може хоч напад станеться нарешті хочеться чуда хай катаклізмового аби не банального клімаксу так це порожня гра слів тут доречно згадати також про клізму чи клейстер крейсер розенкрейцерів сенс не зміниться бо зависання бомбардувальника у самотньому небі триває він масон але параноя його даремна кумири моляться собі самі нащо пророки предтечі чи апостоли самообслуговування найвище мірило духовності сам пю сам гуляю постелитися тільки ніде мозок розривають скалки від глиняних персон кумирів вони таки впали

* * *
казав що любить її носив у ліжко вранішню каву кохав пристрасно писав сонети хоку і багато думав про неї вона ж була завжди сама коли їй хотілося про щось йому він не знав що так є а вона не хотіла уточнювати одного разу він її переламав потім бився у риданнях молитовно складав руки казав що вона єдине кохання і життя його серця вона не померла як він собі мріяв і далі жила тоді він її дресирував та кліток вона не помічала перегризені кінцівки швидко зросталися а поранена голова виглядала так природно що всі думали ніби такою вона народилася хвалився послідовністю вона не вміла мріяла про вікно так банально щоб прогулюватися разом із пілатом він дорікав визнавала шкода кумирів одного дня з неба посипалися скалки глиняних персон розгубився вона вірила в нього виживе бо хотів тому виживе вона

* * *
не спиться сірою плямою насувається завтра змотується клубками ні не болю це було б надто смішно і не диму а так шовковою плямою входить у душу і навіть якщо я не прокажу молитву до тебе все одно ти почуєш мене

* * *
побитий віспою румянець розхлюпався грудневим снігом напливла руда баюра застояної радості і жоден горобець чи півень не схоче показати тобі сьогодні дулю в цьому щастя і нехай всі здохнуть як каже одна знайома жіночка гнійні струмочки мережать сніг ти віриш у чудесне перетворення святих дарів милуєшся інієм а сніг тане ти по коліна провалюєшся у грузьке брунатне місиво вже несила поворухнути ногою де ж горобці щоб злякатися треба принаймні повірити у безвихідь а тут така смішна історія хтось по коліна в рудій гнійній калюжі біля відкритого каналізаційного люка навіть горобці розуміють жалюгідність твоєї трагедії вони підозрюють що у тебе місячні ти смієшся кажеш що це пеемес який затягнувся на кілька місяців показуєш їм свої продірявлені долоні втрата крові і гною ще не безнадійна тільки сніг зарумянився і парує каналізація роздивляєшся дерева крізь дірки в закривавлених руках таки втрата гною брунатні потоки опускаються з піднятих рук на плечі груди живіт спливають теплим слизом по стегнах і скрапують так скрапують куди й належить у відкритий люк  думаєш ну ось знову банальність катарсису та нарапт помічаєш як до тебе заспішив гурт якихось робітників у помаранчевих куртках вони хапаються за те що колись було твоїми руками і обляпуючись гнійною сукровицею швидко тягнуть тебе до розкопаного серед асфальтової вулиці рову твої руки легко припасовуються до якоїсь труби ноги згойно вкручуються в інші її відгалуження і ти починаєш пульсувати враз із якимсь величезним повним життя і смороду організмом облиті сріблом дерева завмирають від несподіванки маленька дівчинка в блакитній курточці та домашніх черевиках виходить з багатоповерхівки і ще невтоптаною стежкою повертає за ріг будинка несе в руках якусь тацю і щось в поліетиленовому пакетику коли підійшла до контейнера присіла навпочіпки й довго роздивлялася якусь червону пульсуючу річ у пакетику зрештою взяла її в долоньку і міцно здушила коли пульс припинився вона викинула цю річ разом зі старою тацею до контейнера роздивлялася якийсь час криваві тріщинки на долонях тоді забрела по коліна у ще неторкнутий з ночі сніг присіла й стала витискати на ньому сліди долонями сніг не тримався купи сліди руйнувалися тільки подекуди в ньому губилися червоні зліпки зледовілої крові холоду вона не відчувала

* * *
коли вона пробувала намалювати гармонію сивих хмар снігу і прозорого лісу з якого божевільним трагізмом зорили схрещені у вічній боротьбі за виживання віти дерев очманілих від часу й нудьги перед затуманеним сльозою поглядом поставало кладовище здійснених сподівань голос священика віщував кінець світу в якому дитина йде по хліб і не повертається трояндно сказав якось поет і поцілував барвисті крильця метелика у кутиках губ коханої знічевя писалася довжелезна балада омріяних буднів код радості кожного разу перетворювався у святий грааль дерева привітно махали вітами вершини віщували прихід антихриста блюзнірська посмішка викривлювала вуста просто як запах сірки із сірникової коробки подумала вона про свій вічний біль і дзвінко розсміялася струшуючи з вій білий пилок із-за лісу жваво викотилося біле зимове сонце дерева срібно задзеленчали змерзлим гіллям

* * *
тільки виборсуєшся нагору з багнюки бруду слизу депресивних драглів а гора вже з громом розколюється навпіл зуби вязнуть у прагненні врятувати хоч би свою вершину та вже наступної миті вона розсовується стає зіянням прірви під ногами величезні кратери від жалобних свічок зіяють на площах обличчях серцях кучугурами попелу завалені міста вулиці будинки недостойні сини трупіють під спопеляючими поглядами національної самосвідомості це ж так патріотично видивлятися полумяним оком хробаків зради у ближньому вкутані у тернові хустки душі не відають сумнівів їхні світильники палають а горілчаний дух і щира лайка надійно бережуть святий спокій сумління тільки гола с.... тобто спина худенької першокурсниці не дасть заснути вночі глибокі полохливі очі незрозумілий щем у серці тоненька дівчинка-свічечка зі свічечкою у руках але чому в неї гола с....  у її паломництві до Базару кому вони там потрібні такі таких тоненьких ще тонших ховали сотнями у 33-ому тернові хустки хочуть поховати її тут і тепер з її коротенькою курточкою і цими нестерпними джинсами що мають отой такий непристойно занижений пояс голим тоненьким с.... не місце серед квітучих вишиванок її тихий голос не здобувається навіть на слова хіба такі здатні розвеселити нашу неньку напустивши пісного виразу на обличчя тернові хустки йдуть в наступ жони-войовниці впиваються пятигривневими ножами якими щойно нарізали окрайці хліба й сала у цю ненависну голу спину та раптом зачувши знайомий мотив випростовуються покладають свої пухкі руки на такі ж розбуялі перса і зачинають побожно виспівувати про вражу росу на сонці дівча стікає кровю й на черговому виямку грунтівки обвалюється на підлогу маршрутівки ровесники співчутливо озираються тернові хустки звеселяються й увійшовши в раж вже підіймають червону калину а худеньке тіло на немилосердних вибоїнах підскакує тією чи іншою своєю частиною коли приїхали до Базару маршрутівка потопала в калюжі калинового соку тернові хустки благочестиво й стримано пишалися сотвореним дивом паломники дружною зграєю висипали із маршрутівки інструктор вишикував молодь перевірив паролі і девізи скомандував присісти по десять разів на лівій і правій нозі перед великим хрестом відбувши таку невеличку покуту юні патріоти стали завзято втопкувати калиновим соком стежку до Меморіалу тернові хустки вишиванки плахти запаски шаровари різнобарвні стрічки смушеві шапки і свити тріумфували хто його зна може й справді вони й ота гола худенька с.... й Україна таки не вмерли

* * *
застукай своїм серцем до моїх грудей так щемно і свіжо розкажи мені про своїх ворушких пявок що спраглі моєї любові знайшли вихід із задзеркалля твого Я маю для тебе цілу річку латаття вода ледве рухається між його зрослим корінням чуєш пахощі чийогось болю не мого ні то твої терапевтичні пявки повпивалися моєю солоною кровю німо благають рятунку біле латаття сонними очима видивляється у темному небі якихось мрій ці мудрі квіти вже вкотре здогадуються що глузливі підморгування зір у небесному дзеркалі ночі є всього-навсього їхнім відображенням

* * *
зраджений бог вимагає помсти всемеро по кутках розкидані скручені голови ще мокрих курчаток ступаєш стежкою благих намірів ще крок і вже не позичиш ні очей ні рук ні слів безсило довіряєшся волі задимленого потяга і даремно бо наступної миті шалені коні розтрушують твою ілюзійну колісницю мариш чи мрієш не про Марію вона вже все зважила їй давно належать всі часо-просторові виміри тебе а ти лише верблюд не тобі ходити лезами мріяти хмарами проникати у вушко навіть не голки ні а тієї чарівної корівки що так справно здійснює всі твої забаганки боїшся ти не її і не синьої бороди боїшся того хто невільний постійно благає їжі а вхопивши краплю хай водянистої але таки волі рве кайдани й стає ще однією метаморфозою того хто вимагає помсти всемеро

* * *
твоя ненависть посміхається до мене отруєними пліснявими хлібами і несвіжим повітрям я ковтаю цю духмяну мякуш разом з усіма її родзинками цукровою пудрою ніжними ароматизаторами ти полотнієш від мого щастя радість моя перехоплює тобі дихання груди твої забиваються білою мякою ватою ти відчуваєш брак кисню та мусиш запалювати блиском очі солодка помадка склеює тобі вуста але ти натужно розтягуєш їх у розуміюче-нейтральну посмішку твої руки такі ніжні ти так самозречено знетямлюєшся у ненастанному стеженні за моїми очима руками помислами щохвилини демонструючи готовність стати сірим нейтралізатором моїх барв і голосу твої чутливі вушка вловлюють падіння кожної краплини крові з мого серця ніжно тріпочеш до мене своїми осінніми листочками маєш для мене цілу аптечку лікувальних пластирів та вони ніяк не ліпляться до закривавленого серця щоразу відпадають брудними кривавими шматами  мрієш забинтувати мене всю заклеїти для надійності пластирем тоді матимеш певність у кожному моєму порухові але це так спочатку далі прийде певність що порухів більше не буде залишиться тільки єгипетська мумія і порожнеча та що робити з кровю що проступає на марлевих стрічках спочатку яскравими плямами та за якийсь час ця яскравість стає іржаво-брунатною й потворно-ворушкою ображаючи твоє естетичне почуття від цього тобі стає гидко ти терпляче дожидаєшся вечора і коли червоне як яскраві плями на марлевих стрічках сонце скочується до обрію ти відшукуєш мою довжелезну тінь і заклеюєш її лікувальним пластирем вона сяє своєю рожевою білизною на тлі зеленої трави сонце заходить та срібно-рожеве світіння лишається а ти змучена безнадією поринаєш у сон

* * *
хтось думав про темряву хтось про ліс ще хтось про душу а він думав про винайдення нової мови якою б заговорили темрява ліс душа і сама мова він давно мріяв про неї і вона нарешті зважилась подарувати йому себе нервово вивільнялася зі своїх декольтованих оксамитів сходила з вишукано-лакованих котурнів граційно вислизала з тонкої білизни знімала з шиї вух і рук сяючі діаманти його потемнілі від жаги очі тішилися цим ще донедавна неймовірним видовищем її гладенька шкіра її зосереджене й схвильоване обличчя її природний зріст він ніколи не бачив її без котурнів зворушували чарували і дивували водночас якби не цей такий знайомий запах парфумів і майже надфізичне тепло яке випромінювало її тіло він би подумав що це якесь його марення гра уяви чи сон він навіть легенько доторкнувся до її руки щоб пересвідчитися що вона таки справжня вона ж тільки глибше вдихнула повітря й одразу вивільнила свою руку посміхнулася різонула очі якоюсь рішучістю що народжувалась у ній а наступної миті звільнялася для нього від інших своїх покровів бо прагла найбільшої близькості з руки впав годинник посипалися дрібні скельця маленька стрілка забігала надміру швидко і зненацька стала вона вийняла з волосся золотий гребінь і тихо опустила на оксамитову сукню звичним рухом пригладила волосся на голові та воно чомусь слухняно потяглося за рукою наче перука темна підозра майнула у його голові кольнула серце невже вона його завжди дурила так тому й трималася на відстані немов не чула його мовчазних докорів притулялася своїм теплим мяким омріяним тілом очима зазирала саме у той повний личинок недовіри закапелок його душі мяка щирість її погляду повернула йому звичний зорганізований багаторічним коханням душевний лад майнув очима по її волоссю що химерно розсипалося по блискучому паркету так не могла б розсипатися жодна перука що ж з тобою відбувається кохана майже кричав його погляд руки вуста вимагали негайної відповіді та вона продовжувала переживати якесь своє зрозуміле лише їй дійство ледь помітним порухом позбулася наманікюрених нігтів після чого її пальці здались йому схожими на товсті рожеві щупальця величезної медузи її переповнювали небувалі емоції здавалося що вони от-от вихлюпнуться з її очей хвилями так ці рятівні хвилі винесуть його геть із жахливої опочивальні яка ще кілька хвилин тому обіцяла йому неземне блаженство у ній наче щось переламалося стомлено підняла руку до обличчя провела долонею по лобі скронях очах і брови та вії наче стерлися очі набули якоїсь нелюдської форми коли вона стала випльовувати на долоню зуби він мав відчуття ніби його волосся перетворилося в електричні дроти якими струмує до його голови божевілля те що до сьогодні становило величезний і значимий шмат його життя жінка яку він кохав протягом восьми років яку обожнював і літургійно схилявся перед її довершеністю отут у цій моторошній опочивальні поруч із цим багатообіцяючим фантастично неосяжним ложем перетворилася у мерзенну лису істоту із запалою нижньою частиною обличчя та великими очима якоїсь невідомої ще науці рептилії але тіло її груди стан стегна лишилися незмінними що ж  це з тобою діється кохана ніби почувши його думки ця невідома істота стала обмацувати щупальцями рук свої високі пружні груди йому перехопило подих хотілося врятувати хоч щось із залишків своєї ідеальної мрії та безнадійно на місці її грудей вже красувалися два невеличкі кущики щупалець ними ж поступово вкривалася решта її тіла він божеволів вже за мить на місці тієї що була коханням цілого його життя і це було його вірую побачив великого малосимпатичного махрового пуголовка що довірливо тулився до його грудей і радісно зорив на нього своїми великими очиськами вона й далі прагнула близькості найглибшої найбільш відвертої щоб всі оздоби шати декори і тіла лишилися позаду але чому так він навіть не встиг запитати її про те що ж все-таки трапилось і чому йому судилося стати свідком цього страхітливого видовища щільно вкрите щупальцями тіло жило невідомим і відокремленим від нього життям з широко розкритих очей цієї невідомої істоти лилося світло яке походило не інакше як від її безсмертної душі він збожеволів його богом було її тіло він нарешті звільнився від нього і заплакав

* * *
людина без шкіри світить мясом думками болем приперченими безглуздістю даремного страждання так вянуть у полі ромашки їх циферблатні голівки крутяться навсібіч обтріпують свою життєрадісну незайманість і чахнуть у небо стримлять обляпані чорною кровю голки стебел на які нахромлено було ніжні голівки маленька дівчинка сонячно посміхається а мені страшно її обтулене лляним волоссям личко нагадує мені сонячну розкритість ромашки
***
іноді навідується в душу такий настрій коли хвилюють і лякають найменші шерехи стукіт у вхідні двері зчиняє цілу паніку ти нерівним кроком підходиш до дверей але замість того щоб відімкнуки защібку замка несміливо стукаєш у відповідь після цього затамовуєш подих і довго чекаєш що ж буде далі

Галина Левченко. Проза / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2007 - #8. - 60 с. - С.26-34.