Людмила ЗОЛОТЮК
Любов-ненависть Ясі Рідер
Кілька способів позбутися бібліотеки
… OK, із хворобами від читання більш-менш ясно. Час від часу ми їх лікуємо: в такий час ми зриваємося — і, примовляючи «а хай їм, тим книжкам, грець!», багатіємо на домашні капці, на нове пальто, парфуми, зрештою, кілограм мандарин — і то добре:). Підживившись мандаринами, вбираємося у нове пальто, пшикаємо на себе парфумами — і йдемо до книгарні плекати свої хвороби від читання новими книжковими новинками, набутками, відтак у домі будуються книжкові хмарочосики, ну просто — Нью-Йорк у мініатюрі!
Я ось уявила: а якщо минатимуть мої молодії літа, я й далі радітиму і страждатиму від хвороб читання, то, скажімо, до пенсії можна буде зняти всі килими, картинки зі стін й утеплити квартиру книжками у два способи: 1) звичний: набити поличок і разом із книжками і життям розкласти-розпясти на тих поличках; 2) незвичний: можна не набивати ніяких поличок, а просто стосиками-стосиками утеплити стіни. OK, ще, може:), поживеться у цьому книжковому теплі, ще, може, перечитаються якісь романчики-новелочки, ще, може, запакується якийсь подаруночок із котроїсь книжкової цеглини — і на цьому «ОК», певне, і скінчиться з моментом, коли відчувається подих тої чорної, лисої, що з косою, коли одна нога вже там, у платонівських світах, а книжки — ще в цьому, так і не збагнутому божевільному світі і треба щось із цим робити. Ще є одна-дві секунди поміркувати про кілька способів позбутися бібліотеки…
Не для чоловіків сказано, мені ще двадцять із хвостом, у такому віці на хвороби дивляться або крізь пальці, або й через долоні, або й зовсім закривають очі; тому зрідка мені думається про смерть, паризька мрія та кандидатська не дадуть мені молодої смерті в стилі героїв Едгара По… Отже, аби не нагадувати вам і собі про хвороби, смерть та дипломні-кандидатські, вигадаємо таку собі типову Ясю Рідер, старанну та постарілу випускницю типового філфаку, з букетом, точніше, гербарієм книжкових болячок, одна її нога ще тут, а друга вже там, та й друга застрягла серед книжок…
Подвиг Антоніни Василівни, персонажки Тані Малярчук, і безсилля моєї Ясі Рідер
Отже, Яся Рідер загадкова й типова водночас. Вона стала загадковою просто: закінчила філфак. Які ще тут пояснення?!. Типовою її зробили 40 років стажу стаханівської любові до книжок, а значить — 40 сорок років блаженного аскетизму, що спричинився до малої пенсії. Тому зараз, о третій годині ранку 26 грудня ще 2010 року, я бачу, як Яся Рідер сама хилитається у кріслі-качалці, бо вже нікому її колисати… Як оце казав дід Гордій Олексія Коломійця, «старі і закохані росу збивають. І тим, і тим не спиться». Та зараз не про мої кохання та сублімацію, а про безсоння Ясі Рідер. Безсоння Ясі мудре: напруження від того духовного шпагату, коли одна нога там, а друга ще тут, дає їй розуміти, що ця вимушена вправа далеко не балетний молодечий політ і зовсім не експериментаторська поза ще в одній молодечій справі, це екзистенціальна межа, це абсолютний екзистенціалізм, це ще дуже перевиховано сказано, у дусі вишуканому, філологічному. Яся Рідер відчуває повний абсурд, але у старому тілі здоровий дух, який зістарив це тіло, і цей дух мучить Ясю далі. Вона не спить і читає. Ще варто подумати, чи на жаль, чи на щастя, Яся Рідер має дрібну пенсію, на яку не «нашопоголишся» у книжкових крамницях, тому Яся викручується: йде до бібліотеки. Кілька днів тому вона наткнулася на книжку «Звірослов» якоїсь нині Тані Малярчук в обласній бібліотеці, в якій, до слова, працюють її подружки, ще одна когорта щасливих нещасних, як і всі у цьому світі. «От, — по-філологічному думає Яся Рідер, — це ж пародія, а не книжка. Маленька, худенька, як і це дівча на портреті. От у мої роки випускали романи! Я зарядки не робила, качала мязи тим, що завжди в моїх торбах були ці саги». Але, незважаючи на свій скепсис, Яся Рідер бере цю книгу з дуже практичних мотивів. Її неважко нести, як Дюймовочку, вона пронесе цю книгу крізь грудневі завірюхи у старечих долонях. А по-друге, її легше прочитати: шрифт те, що треба, не замалий, і не завеликий, а після читання можна втішитися: «Я заслуговую на чай із мармеладом! Бо я прочитав (-ла) книгу на 281 сторінку!»
Однак Таня Малярчук теж не промахнулася. Закінчивши філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вона не могла не зустрічати таких типових і загадкових, як і Яся Рідер. Такі, як Яся, сильно надихають багатьох. Отже, Таня Малярчук не втрималася та написала твір «Corvus corax», що значить «ворон». Ось чому Ясі Рідер не спиться, бо писано-списано з її долі, а тут ще такий мелодраматичний, ніжний, трепетний момент — останні спроби почуттів для пенсіонерки-вчительки Антоніни Василівни та неостанні для молодого Віктора, ах-ах:).
«Ах, ах! — зітхає Яся Рідер. — Не будемо, не будемо про колишніх, бо так я не зможу спокійно не те, щоб заснути, а померти!» — тому Яся перегортає сторінки.
«5
— Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїждаєте? — двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед підїздом.
— Ні. Я викидаю книжки.
Антоніна Василівна носить перевязані стосики книжок з ліфта в підїзд, а потім до контейнера зі сміттям.
— Але чого?
— Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.
Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.
— Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?
— Була колись.
— І щоб книжки викидати.
— Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не можуть мені сказати»…
Зрозуміло, що Яся Рідер не може спокійно продовжити читання: «Пані Боварі — це я! Антоніна Василівна — це я!» — вигукує в ранкову ніч пані Яся і після цих філологічних вигуків упадає в роздуми про кілька способів позбутися бібліотеки. Вони, роздуми, подовжать її безсоння, і не тільки їй безсоння, хай їй грець! Через неї не сплю я, а що я тихо не вмію сидіти, тихо стукати по клавіатурі, я навіть думати тихо не вмію, то не спить ще півбудинку. Якщо ви, милий читачу, спокійна, врівноважена, флегматична людина, то не бажаю я вам таких сусідів, як я:)…
«Як?! Як?! Як ти могла, Антоніно Василівно?! — Яся Рідер і не помічає, як оживила Антоніну Василівну і почала з нею дискутувати, наче з реальними та живими подружками-бібліотекарками. — Так просто взяти — і викинути книжки! Хай я назву твій учинок геройством! І що?!.» — Яся Рідер далі не може говорити: біль сердечно-душевний піднявся до горла і обхопив його якимись невидимими, але сильними обценьками, тому Яся опустила всі аргументи в себе, вона почала «моноложити», тобто перейшла на внутрішній монолог. Погляд Ясі матається по Її книжках, якби бачили її, Ясю, в цей мент, о пів на пяту ранку 26 грудня ще 2010 року, то вам спало би на думку, що з нею добре «не те»… Але Яся вас не бачить, вона визнає геройство Антоніни Василівни Тані Малярчук, визнає своє безсилля, бо поважні класики світу та України не простять їй повтореного геройства Антоніни Василівни. Ще б пак! Уже скоро вона їх зможе побачити, хай і в іншій іпостасі, ось там вони з нею побалакають ще й не так. «Злочин і кару» Яся Рідер переживає важко, словом, викинути такого коника вона не зможе. Яся збирається, як їй здається, зі силами і розгортає знову книжку «Звірослов» — і оживає, як замучена в букеті троянда…
Їх можна продати
«— Їх можна продати, — метикує двірничка Люся. — Заробите трохи. Зачєм отак викидати?
— Хочете — продавайте. Я не буду цим займатися.
— Да тут сила-силенна кніг, — каже сама до себе двірничка Люся. — Ціле состояніє… «
«Слава Тобі, Боже, — коротко молиться Яся Рідер, — не перевелися прості, нормальні, адекватні люди на світі. Двірничка Люся, ти геній!» — на Ясю Рідер метикувата двірничка Люся вплинула радісно-заспокійливо, ближче до пятої ранку вона засинає в свої качалці, сяк-так вкутана старим покривалом.
Однак потрясіння від геройства Антоніни Василівни було таким значним, а хвилина радості від поради двірнички Люсі такою короткою!.. Хронометраж цих її почувань був таким, як то на картинках журналів для городників: великий помідор і мала сірникова коробка. Так що Ясі Рідер не можуть снитися хороші картинки, короткометражки, чи відеопоезія, словом, нормальні блаженні сни у стилі двірнички Люсі.
… Прийшла в сон Ясі одна її сусідка. Вона була старша від Ясі, настільки старшою, що вже померла. Ця сусідка не зі своєї волі замовчувала свою біографію: вона була німа, тому ніхто зі сусідів, серед них і Яся, до пуття не знав, як її звуть, скільки їй було років, кого любила, що подобалося… Словом, мовчок… У сон Ясі Рідер німа сусідка прийшла не сама, а зі собачкою. Німа стара насправді мала собачку. Ця куца бомжова порода покликана-прикликана бути сторожем, охоронцем, ба, оберегом мовчання старої німої. Як то часто буває, вимушене мовчання спровокувало бешкетних дітей на знущання над старою, що у свою чергу дістало стару-німу-обездолену, ось вона й знайшла десь цього малого цербера. Навряд чи вам згадалася чехівська романтика, якби ви побачили цих двох. Німа зі собачкою були якимось хоррором для трьох будинків. Уявіть собі: на щастя, ви прокидаєтеся в мільйонний раз, умикається ваша голова і ви думаєте про аромат ранкових напоїв, що десь там французи їдять свої круасани і зараннє маринують своїх жаб, щоб на вечір зготувати; ви намагаєтеся згадати, з якої ноги встали, а рідні встали з якої; ви міркуєте, який до чорного костюму пасуватиме колір, коли до чорного йде все, у тому числі й чорний… Але! Якщо ви сусідите з німою та її крихіткою Цахес, то перша думка: як це не нарватися на них в підїзді, біля дому, біля перших кіосків; який це колір панчіх і черевиків сподобається собаці, бо якщо не сподобається.., як же він гарчить, о мама мія! Він дзявкотить ще до вашої появи і ще услід метрів двісті! І коли минеться ця небезпечна зона, то тільки тоді думається про ті всі ранкові враження, що виникають у ліжку, у ванні, на кухні. Здається, не в одного і ні в однієї ця собака спричинилася до розвитку процесу гальмування понад норму, відтак вони почали спізнюватися на емоції та враження; ну, хіба це в нормі: йти повз квітучі дерева і думати зовсім про ліве, те, що вже мало пережитися?!. Ай! Та прийшов час німої та її песика: вони померли і прийшли в сон Ясі. Обоє стояли біля вогнища. Таке вогнище вже горіло. Коли померла стара-німа-обездолена, хтось, причетний до поховання її, викидав з квартири її речі, а потім ту гору спалив, точніше, палив довго й задушливо для сонних сусідів. Яся придивилася: вогнище жерло її бібліотеку, стара мовчала, зате псина гавкотіла та й гавкотіла. Звісно, Яся Рідер видерлася зі сну. Вона миттю зрозуміла: сон віщує те, що її бібліотеці є небезпека, небезпека бути нікому непотрібною, адже спалено не просто книжки, а спалено цінності. Жах!.. Будь-що Яся вирішує надати своїм книжкам потрібності. Кілька десятиліть тому можна було би народити дитину, конче зробити з неї філолога — і був сину чи дочці спадок… «Ах, ах! Не будемо, не будемо про колишніх і колишні перспективи! Який оксюморон!» — наказує собі Яся Рідер і слухається сама себе. Яся Рідер ще тямуща жінка, філфаки гартують, знаєте:). Вона швидко знаходить альтернативу у словах двірнички Люсі, тої персонажки Тані Малярчук. «Їх можна продати», — Яся мотає на голову компрес, бо сон, в якому німа, цербер, Ясині книжки у вогні, вдарив її по голові, натягує головний убір, який уже є, бере коробочку домашнього каталогу, в якому описано всі-всі книжки Ясі, геть навіть до старих брошур, і прямує до букініста, який торгує біля «Мірошки»-»Дитячого світу».
Як Яся Рідер познайомилася з букіністом
Цей букініст належить до такого, як би точніше сказати, до такого соціотипу, про представників якого, побачивши їх, кажуть, що зовнішність оманлива чи навіть брехлива. Начебто багатьох людей книжки зобовязують біля себе і біля книготорб, книгосховищ та решті слів та місць, що починаються з бібліо-, бук-, наряджуватися, видавати себе, як каже мій один приятель, за «кулютурну», виховану, інтелігентну людину. Але книги цього букініста ні до чого не зобовязують. Він клятв їм не давав, із ними не женився, а може, й не читав, ну, так здається на перший погляд, або читав ті, які навчили його такої здорової свободи. Більше того, його можна вважати лікарем-наркологом, адже він позбавляє людей книжок, а значить можливостей читати, взамін даючи їм гроші — це вже інша залежність, від неї залежні майже всі на Землі, крім диких племен, тому як залежність вже ніким не сприймається у ринкових умовах. А що грошей він дає менше, ніж вартують чи вартували ті книжки, то такій, як Ясі Рідер, не вистачить на нові книжки, отже, вона купуватиме тільки найнеобхідніше зі споживчого кошика і так стане повною матеріалісткою, гедоністкою, а може, й аскетичною буржуйкою і заживе собі, може, ще помолодіє на харчах, білках-жирах-вітамінах-вуглеводах, яких завжди не вистачало їй через книголюбство, і знову ще трохи погедеонить-подихає на цій планеті. Ось такий він, цей букініст, як сонечко, як божа корівка, яка така маленька, але така потрібна для багатьох рослин і дітей. Хоч Яся Рідер була ще тямущою жінкою і мала мудре безсоння, та, як засвідчила її реакція на сон про німу, собаку-цербера та книжки, не перевелися її чутливість та вразливість до дрібниць та деталей. Десь із півгодини вона никала в одному кутку. То був пункт її спостереження, з якого вона спостерегла: букініст неголений, раз, по-друге, букініст уже кілька разів крутить папіроски, а сьогодні у її сні так шкварчало. Будь-які прояви-ознаки вогню — це не її стихія. «Папіроски — це дуже серйозна небезпека, — нервово міркує Яся Рідер. — А якщо цей пан не спродає мої книжки за зиму і весну, так дійде до спекотного літа, ось він так цмокатиме своїми папіросками, бах — і потрапила іскра на мою ще книжку?! Я ж це відчую будь-де, навіть у глухому кутку дряпучого малинника!» Лякається Яся Рідер. По-третє, ото букініст має вигляд, тюремний. Він не суджений, він судимий! Фантазія Ясі Рідер немає меж, вона бездонна, як космос. «Ще підійду, — прогнозує Яся, — як внюхаю папіроску з перегаром, як мене знудить. Ох, ні-ні! Зараз маю заслабкий стан, не переживу таких запахів. Ще помру від них, а бібліотека так і залишиться не пристосованою для суспільства. Треба йти… Треба йти… « Тривкіше вхопила Яся Рідер свій каталог, стала уважнішою до нього і почалапала трохи похнюплена, трохи заспокоєна додому. Так і не познайомилася Яся Рідер із букіністом. Так і не дізналася Яся, що той букініст — сонечко, божа корівка, може, ще й зовуть його Петрик-Бедрик… Бо не любила Яся Рідер думати про приватні перспективи ні про колишні, ні про теперішні. Вони вже давно були окремою могилою.
Їх не можна продати
Звісно, у містечку Ясі Рідер був не один пункт, де спродували цю книжкову склотару. Але Яся до всього ще й мала трохи доброї памяті, от, скажімо, тому час від часу вона пригадувала латинські вислови. Зараз її память видала: що зроблене — те зроблене, зробленого не перероблюй. Як віддана філологиня від мізинця руки до мізинця ноги вона сприйняла цю давню думку за знак і впевнилася у своєму рішенні. Ще стривожена і наполохана, Яся вирішила відпочити та покуняти, бо саме була обідня пора, стареча і молодеча сієста, коли мудре безсоння не має прав на дію. Отож Яся Рідер пішла колихатися. І сниться їй…
… Як із її книжок десь виклали танцювальний майданчик. І на ньому танцюють! Але хто танцює? Сучасна молодь. Спочатку молодь вдягнена. Яся Рідер ще намагається порозумітися з їхніми аксесуарами та прикрасами, коли блимають привідкриті частини тіла, якими Яся за своєї молодості не світила, а темнила, Яся теж ще намагається зрозуміти, мовляв, о часи, о смаки! Але спочатку поволечки, а потім швидко-швидко, в дискотечному дусі куце шматтячко молоді зникає, наче плавиться — і на Її книжках танцюють голі-голісінькі дівчата та хлопці! Спершу Яся Рідер припускає, що вона вже того, померла, її пропустили в рай, а в раю, як відомо, не одягалися, то, може, й зараз так ходять?!. А може вона не стара, а теж помолоділа і варто скидати цю земну одіж, може, тут до неї пританцює приватна перспектива?!.. Але книжки направляють свідомість Ясі у русло філологічне. Ще ж танцюють на її бібліотеці! Це ж яка наруга! «Я не можу дивитися цей сон!» — доходить до Ясі.
Знову дивиться Яся на свої книжки великими настраханими очима. Одне око зачепилося за том Коцюбинського, а друге — за Мирного. Ці два прізвища тримають її погляд, умиротворяють, а відтак вона ще дихає, хоч важко. Коцюбинський радить Ясі згадати про сонце і коли вона оклигає, поклонитися йому, бо це саме воно вивело Ясю Рідер зі сну: припекло. Так Яся і вчинила, після чого вона відчула, яке тверде її рішення. Нікуди і ніколи не піде вона до букіністів: книжки — це її частка, а вона жінка, отже, книжки — це її жіноча частка, а напівгалицькі за кровю панянки, та ще й зі філологічною освітою себе поважають, вони не продаються чоловікам, якщо їм подобається чоловік, то вони дарують найцінніше — свій хронотоп. «Ой, ой, — замнулася Яся Рідер, — що це я? Колишні, пішли в дим!» Осяйнуло сонцем Михайла Коцюбинського Ясю Рідер. Вона збагнула, що книжки вона подарує бібліотеці. В тій бібліотеці працюють її приятельки, вони ще молодші, Яся подарує їм пакет гостинчиків — і коньяк ще більше зігріє їхнє ставлення до Ясі, ось хто потурбується про її книжки, її бібліотеку.
P/S/…
Далі Ясі Рідер було добре. Зі своє куцої пенсії вона більше не купувала книжок, бо тоді збиралася би нова бібліотека, а так Яся Рідер не померла би не те, щоб ніколи, але плелася ще своєю життєвою дорогою довго. Натомість вона купувала чай-і-до-чаю своїм приятелькам-бібліотекаркам, ті по-різному, хто більше, хто менше, гладшали і добрішали до Ясі, вона просто плавала в їхній доброті, іншими словами, їй дозволялося ходити в різні зали, спускатися в фонди, найзатаєніші куточки бібліотеки, чого вона не змогла робити, коли писала свою кандидатську.
Кажуть різне, як скінчила життям Яся. Одні розповідають, що померла Яся Рідер спокійно. Балакають, що вона була такою спокійною та ясною, що і зі мертвої можна було створити портрет живої. Інші переконані, що вона і не вмирала. Якось зайшла в бібліотеку і більше не вийшла з неї. Шукали її, та не знайшли. То ці інші міркують, що вона і тіло, і дух Ясі Рідер став.., став книжкою, важко сказати якою, але, можливо, ще однією енциклопедією, певно із літературознавства:).
Людмила Золотюк. Любов-ненависть Ясі Рідер. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.102-108.
